Може, це його Манон?
— Ви були хорошими ворогами, — сказав він нарешті.
Пролунало якось неправильно. Якби він мав більше часу, часу на вивчення нової ролі…
Їм цього й було треба. Гожийферт почув постріл і, обернувшись, побачив, що Їжатець падає на пісок. Гожийферт скрикнув і помітив, що вся трійця розвертається і йде геть. Можливо, вони рушать прямісінько в Лівійську пустелю і йтимуть, поки не опиняться на березі якогось моря. Потім, похитавши головою, він повернувся до дівчини. Взяв її за руку, і вони пішли до фаетона. Шістнадцять років по тому він був, звичайно, в Сараєво — пробирався крізь натовп, що зібрався вітати ерцгерцога Франца Фердинанда. Ширилися чутки про вбивство, про ймовірну іскру, через яку спалахне апокаліпсис. Гожийферт мав там бути і, по змозі, запобігти цьому. Тепер він був згорблений і мав обмаль волосся. Час від часу він стискав руку свого останнього завоювання, вусатої барменші-білявки, що описувала подружкам Гожийферта як простацького англійця, так собі в ліжку, але любителя тринькати гроші.
Таємна інтеграція
Надворі дощило, то був перший жовтневий дощ, кінець косовиці й осінньої пишноти; прозоре світло, незмінна погода, завдяки якій ще кілька вихідних тому в Беркширах[219] було повно ньюйорківців, що приїжджали подивитися, як дерева міняться в сонячному сяйві. Сьогодні ж навпаки: субота і дощ — паскудне поєднання. Удома Тім Сентора саме чекав десятої години та гадав, як непомітно проскочити повз матір. Ґровер призначив зустріч на десяту, тож уже був час іти. Тім скрутився калачиком у старій пральній машині, що лежала на боці в комірчині; слухав, як риштаком стікає дощова вода і розглядав бородавку на пальці. Бородавка з'явилася два тижні тому і досі не зникла. Нещодавно мати водила його до лікаря Слотропа, він намазав бородавку чимось червоним, вимкнув світло і сказав:
— А тепер подивимося, що буде, коли я запалю мою чарівну фіолетову лампу.
На вигляд лампа була не надто чарівною, однак, коли доктор її ввімкнув, бородавка засяяла яскравим зеленим кольором.
— О, чудово, — сказав доктор Слотроп. — Зелена. Значить, сама зникне, Тіме. Без варіантів.
Але коли вони виходили, доктор тихо — однак Тім уже вмів розбирати шепіт — сказав його матері:
— Сугестивна терапія допомагає в половині випадків. Якщо бородавка сама не зникне, приведіть його ще раз і тоді спробуємо рідкий азот.
Повернувшись додому, Тім відразу побіг до Ґровера, щоб запитати, що означає «сугестивна терапія». Він знайшов його в підвалі, де той займався черговим винаходом.
Ґровер Снодд був трохи старшим за Тіма і вважався геніальним хлопчиком, хай і з деякими застереженнями. Геніальний хлопчик зі своїми вадами. Наприклад, його винаходи не завжди працювали. А торік він вигадав одну непевну справу: за десять центів робив усім домашнє завдання. Однак його занадто швидко викрили. Вони якось дізналися (згідно з Ґровером, завдяки «кривій», яка показувала, наскільки добре кожен може вчитися), що саме він стояв за всіма тими відмінними оцінками, які почали одержувати діти. «Із законом середніх чисел не посперечаєшся, — сказав Ґровер, — і з кривою теж».
Вони почали всерйоз обробляти його батьків, щоб ті перевели сина до іншої школи. Кудись. Абикуди. Хай Ґровер і був спецом зі всіх шкільних тем — від вулканічних порід до набігів індіанців, — але йому, як вважав Тім, досі бракувало клепки, щоб приховувати, наскільки він розумний. Мав він таку слабкість: хизуватися розумом за будь-якої нагоди. Вирішуючи кому-небудь завдання на визначення площі трикутного двору, Ґровер не міг стриматися і приплітав трохи тригонометрії, що півкласу і вимовити не могло, чи використовував інтегральне числення — ці слівця вряди-годи траплялись у коміксах про космічні подорожі, але так і залишились для них лише порожнім звуком. Однак Тім та інші ставилися до цього поблажливо. Чому б Ґроверу не похизуватися? Йому інколи бувало важкувато. З однолітками не поговориш про вищу математику, та й взагалі про високі матерії. Ґровер якось зізнався Тіму, що раніше обговорював зовнішню політику з батьком, поки одного вечора вони не пересварилися через серйозні розбіжності щодо Берліна.
— Я знаю, що їм треба робити, — кричав Ґровер (він завжди кричав — на стіни або на будь-який масивний предмет, який опинився поблизу, щоб показати, що він навісніє не через тебе, а через той збільшений світ дорослих, який вони створили, переробили й обжили без нього, через їхню інерцію й упертість, які він міг подолати хіба що всередині себе, бо був ще замалий), — я точно знаю, що вони повинні робити!