Однак коли Тім поцікавився, що саме вони повинні робити, Ґровер відповів:
— Неважливо. Ми посперечалися через щось неважливе. Але тепер ми з ним не розмовляємо — оце важливіше. Тепер, коли я буваю вдома, батьки лишають мене в спокої, а я їх.
Цього року він бував удома тільки на вихідних і щосереди. В інші дні він їздив за двадцять миль на різні курси та розмовляв з людьми про вищі матерії в коледжі, Беркширському чоловічому коледжі, створеному за зразком Вільямса[220], тільки поменше. Школа перемогла, його позбулися. Вони не мали на нього часу, а ще хотіли, щоб кожен сам робив своє домашнє завдання. Очевидно, батько Ґровера теж не заперечував проти цього, особливо після того, як вони віддалилися через Берлін.
— Це ж не тому, що він дурний чи злий, — кричав Ґровер на родинну гасову лампу. — Ні. Гірше. Він розуміється на тому, чим я не переймаюсь. А я переймаюсь тим, що він ніколи не зрозуміє.
— Не второпаю, — сказав Тім. — Гей, Ґровере, а що таке «сугестивна терапія»?
— Це як лікувати молитвою, — відповів Ґровер. — Вони цим збираються вивести тобі бородавку?
— Ага.
Тім розповів йому про лампу і про червону штуку, яка світилася зеленим.
— Ультрафіолетова флуоресценція, — сказав Ґровер, явно смакуючи слова, — ніяк не діє на бородавки. Доктор хотів, щоб подіяли замовляння, але тепер у нього нічого не вийде, я йому всі карти сплутав. — І він зареготав, катаючись по підвальній підлозі, немов його лоскотали. — Не спрацює. Воно зникає, коли саме схоче — оце й усе. Бородавки мають свій розум.
Ґровер тішився щоразу, коли йому вдавалося розладнати плани дорослих. Тіму ніколи й на думку не спадало бодай спробувати з'ясувати чому. Та й Ґровер заледве переймався власними мотивами.
— Вони думають, що я розумніший, ніж є насправді, — зважився він сказати одного разу. — Гадаю, вони якось по-своєму уявляють «геніального хлопчика» і те, яким він має бути. Вони бачили їх по телебаченню і хочуть, щоб і я був таким.
Тім згадав, що того дня Ґровер навіснів, бо не спрацював його новий винахід. Натрієва граната з двома відділеннями (одне з натрієм, інше з водою), розділеними вибуховою мембраною. Коли натрій вступить у контакт з водою, буде величезний бабах. Але чи то мембрана була заміцна, чи то невідь-чому вибуху не сталося. А найгірше те, що Ґровер саме тоді прочитав книжку Віктора Епплтона «Том Свіфт і його чарівна камера»[221]. Йому постійно і ніби випадково траплялися книжки про Тома Свіфта, хоча він згодом розробив цілу теорію про те, що то був чийсь задум, що це книжки натрапляли на нього, а не навпаки, і батьки та/або вчителі були до цього безпосередньо причетними. Книжки про Тома Свіфта здавалися прямим викликом, немовби очікувалось, що він змагатиметься з Томом, вигадуватиме ще кращі винаходи, зароблятиме на них ще більше грошей, та й вкладатиме їх мудріше, ніж Том Свіфт.
— Ненавиджу Тома Свіфта! — кричав Ґровер.
— Та кинь ти читати ці книжки, — пропонував Тім.
Але Ґровер не міг, намагався, та не міг спинитися. І щоразу жадібно поглинав нову, що вискакувала йому перед очі, ніби підсмажений хліб з невидимого і зловісного тостера. Вони були його згубною пристрастю; йому скрізь ввижалися повітряні військові кораблі, електричні гвинтівки.
— Це жахливо, — казав він, — цей хлопець — показушник і дивакувато розмовляє, до того ж він сноб і… — стукаючи себе по голові, щоб пригадати слово, — і расист.
— Хто?
— Пам'ятаєш, у Тома Свіфта є темношкірий слуга, якого звуть Ерадікейт Семпсон? Або просто Рад. Том до нього просто жахливо ставиться. Чи вони хочуть, щоб я, начитавшись цієї маячні, був таким самим?
— Може, й так, — збуджено сказав Тім, відразу все збагнувши, — можливо, вони хочуть, щоб ти так ставився до Карла. — Він мав на увазі Карла Баррінґтона, їхнього темношкірого знайомого. Його родина нещодавно переїхала сюди з Піттсфілда. Баррінґтони оселились у Нортумберлендських маєтках, новому житловому районі, відділеному занедбаним кар'єром і декількома полями жита від старої частини Мушваборо, де жили Ґровер і Тім. Як і вони з Етьєном Шердлу[222], Карл просто божеволів від розіграшів і не лише полюбляв за ними спостерігати й сміятися, а й сам прагнув розіграти когось і вигадати новий жарт, тож вони вчотирьох постійно вешталися разом. Припущення, що Рад з книжки якось стосується Карла, спантеличило Ґровера.
— А вони що — не люблять Карла? — запитав він.
— Не думаю, що саме його. Скоріше його маму і тата.
220
Вільямс-коледж — приватний гуманітарний коледж у Вільямстауні, штат Массачусетс. Коледж заснували 1793 року, і до 1970 року він був винятково чоловічим.
221
222
Етьєн Шердлу (