— Що значить «А»? — якось запитав Тім.
— Абаттуар[234], — відповів Ґровер, зробивши кумедну міну. — Армагеддон.
— Показушник, — сказав Тім і одразу ж забув цю інформацію.
Щоб тренувати малюків, зовсім не обов'язково знати, що означає ця літера.
— Ну, що там вимальовується, Тіме? — запитав Ґровер.
Тім відповідав без особливого захоплення.
— Без гарного макета, Ґрові, це не матиме сенсу.
— А тепер просто коротенько нагадай, про що йдеться, Тіме, — сказав Ґровер, щось записуючи на планшетці, — зробимо все десь так само, як і торік?
— Так. Знову використаємо галявину Фаццо, накреслимо все, — він показав на ескіз на зеленій дошці, — в натуральну величину. Але тепер замість вапна використаємо кілочки та червоні прапорці, якими Етьєн розжився у дорожніх робітників.
Торік усе складалося чудово, поки малюки не дійшли до білого обрису шкільної будівлі. Там вони різко спинилися і почали черевиками вчовгувати вапно в траву. Пізніше на критичній нараді Ґровер висунув гіпотезу, що, можливо, білі обриси на траві нагадали малюкам лінії, накреслені крейдою на зеленій дошці. Крім того, з вапном вони матимуть клопіт, коли «Спартак» завершиться і доведеться його стирати. А кілочки можна просто висмикнути. Кілочки краще.
— І все ж, — сказав Тім, — це не те саме, що справжні стіни. Навіть будівельний картон — не те саме. Бігма перетинати лінію і переконувати себе, ніби це двері — то таке. Потрібні справжні двері. Потрібні справжні сходи та справжні туалети, щоб кидати туди натрій, розумієш?
— Два роки тому ти так не вважав, — зауважив Ґровер.
Тім знизав плечима.
— Просто тепер це вже не таке справжнє. Для мене. Звідки ми знаємо, що, коли настане мить, час «Ч», вони зроблять усе як слід? Особливо малюки?
— Ми не знаємо, — сказав Ґровер. — Але ми не можемо собі дозволити побудувати справжній макет.
— У нас близько двадцяти п'яти баксів, — сказав Тім. — Малюки почали самі приходити та пропонувати той дріб'язок, який їм дають на молоко. Навіть ті, чия черга ще не надійшла, отак.
Ґровер подивився на нього спідлоба.
— Ти їх силуєш віддавати гроші, Тіме? Мені такого не треба.
— Ні, Ґрові, присягаюся, вони самі віддають. Кажуть — уже декілька так сказало, — що вони в нас вірять. А деякі все одно не люблять молоко, тож вони не проти від нього відмовитися.
— Тільки дивись, щоб вони не надто захоплювалися, — сказав Ґровер. — Учителі можуть здогадатися. Суть у тому, щоб мати приблизно однакові молочні гроші щодня, поступово і тихцем чергуючи малюків. Так денна виручка буде маленькою, зате постійною. Якщо почнуться дикі грошові коливання і кожен віддаватиме тобі свої п'ятицентовики, у вчителів відразу виникнуть підозри. Роби помаленьку. Як там інші прибутки? Як там наш скупник у Піттсфілді?
— Зараз він хоче меблі, — відповів Тім. — Але тут є складнощі. Ми можемо роздобути меблі в маєтку Велур, у будинку Розенцвайґ і ще у двох-трьох місцях. Але як ми доставимо їх в Піттсфілд? Ніяк. До того ж він заборонив дзвонити йому за його рахунок.
— Пхе! — сказав Ґровер. — Тоді його теж можна викреслити. Розумієш? Їм не можна довіряти. Коли вони починають на тобі економити, значить, ти їм більше не потрібен.
— Угу, а як, — спробував вставити кілька слів Тім, поки Ґровер не розійшовся, — щодо того макета?
— Ні і ще раз ні, — відказав Ґровер. — Нам ці гроші потрібні для іншого.
Тім плюхнувся назад на килим і втупився у стелю.
— У тебе все, Тіме? Гаразд, тепер Карл. Що нового на забудові?
Карл відповідав за активність у Нортумберлендських маєтках, новому районі Мушваборо. Коли настане час, буде досить легко керувати старою частиною міста, але їх непокоїв цей новий район з торговим центром, супермаркетом, яскравою аптекарською крамницею, де продавалися маски до Гелловіна, і стоянкою, завжди вщерть заповненою машинами, навіть пізно ввечері. Коли будівництво тільки почалося — позаторішнього літа, — Тім і Етьєн ходили туди ввечері та до настання темряви грали на насипах, а потім крали лісоматеріали, зливали пальне з бензобаків грейдерів і бульдозерів, а іноді навіть били шибки, якщо на болоті Корроде досить голосно виспівували квакші та жаби. Хлопцям не подобалася ця забудова, не подобалося, що її називають «маєтками», коли кожна ділянка там була всього лише п'ятдесят на сто футів, що геть не скидалося на велич старих будинків «позолоченого віку»[235] — справжніх маєтків, які оточували старе місто, немов створіння зі сновидінь, що вночі зусібіч підступають до ліжка, височезні й потайні, але водночас завжди поруч. Як і будинок Ґровера, усі Великі Будинки в маєтках мали власні обличчя, хай і без такої відкритої щирості мансардного даху: натомість вони мали таємничі, глибоко посаджені очі, обрамлені сухозлотими, викутими масками, щоки, татуйовані різнобарвними кахлями, величезні заґратовані роти з рядами мертвих пальм замість зубів. Відвідати такий будинок було ніби повернутися в сон, а винесена звідти здобич ніколи не здавалася справжньою; вона однаково була видобута зі снів — хоч залиш її, щоб умеблювати лігво, хоч продай скупникові, як-от тому власнику антикварного магазинчика в Піттсфілді. Натомість у маленьких, присадкуватих і переважно однакових домівках Нортумберлендських маєтків ніщо не могло зацікавити або нав'язливо переслідувати, і роздобути там можна було хіба що найзвичайнісінькі предмети, що належать пробудженому повсякденному світу, — ті, за які арештовують копи, коли їх потягнеш. Там ти не відчував себе захищеним, там не було можливостей для потайного життя чи потойбічної присутності, ні дерев, ні таємних чи коротких стежок, ні підземних стоків, ні заростей, в яких можна було б облаштуватися, — там усе відкрите, помітне з першого погляду. Можна піти вперед чи назад, обійти ріг будівлі й попрямувати його безпечними та м'якими кривими вулиць ближче до центру району, однак ти повертаєшся, постійно повертаєшся до порожнього місця, де є лише похмура земля. Карл був одним з небагатьох дітей тамтешніх мешканців, з ким спілкувалися хлопці зі старого міста. Його робота полягала в тому, щоб прикликати підкріплення, навертати до них нових людей і розвідувати ймовірне стратегічне значення перехресть, крамниць і подібного. Такій роботі не позаздриш.
235
«Позолочений вік» (