— Було кілька телефонних дзвінків, — згадав Карл, коротко відзвітувавши про минулий тиждень. — Жартівники.
Він переказав дещо зі сказаного ними.
— Теж мені жарти, — сказав Етьєн. — Що тут смішного? Зателефонувати людям, обізвати їх по-різному — це не розіграш. У цьому немає жодного сенсу.
— Що скажеш, Карле? — поцікавився Ґровер. — Думаєш, вони щось запідозрили? Збагнули, що ми задумали?
Карл усміхнувся, і всі зрозуміли, що він збирається сказати.
— Ні, ми в безпеці. Поки в безпеці.
— Тоді навіщо дзвонити? — запитав Ґровер. — Якщо не щодо операції «А», тоді нащо?
Карл знизав плечима і сів на місце, дивлячись на них так ніби знав нащо, знав усе, геть усі таємниці, про які жоден з них навіть не здогадувався. Наче в Нортумберлендських маєтках справді була головна загадка, щось потайне, чому дотепер вдавалося від них вислизати, те, про що Карл розповість одного дня, винагороджуючи їх за винахідливі витівки, відважну протидію батькам, шкільні дотепи або, можливо, за щось таке, про що вони й не думали, але Карл, коли буде готовий, дасть їм це зрозуміти натяками, кумедними історіями або на позір випадковими змінами теми розмови.
— Нараду закінчено, — оголосив Ґровер. — Ідемо до лігва.
Дощ ущух і перетворився на якусь пересувну мряку. Четвірка швидко злетіла з дерева на землю, пробігла через двір Ґроверового будинку, проминула житловий квартал і пішла через поле, огинаючи прибиті дощем стіжки сіна. По дорозі за ними ув'язався гладкий басет на ім'я П'єр, який у сонячні дні спав посеред шосе місцевого значення, що ненадовго ставало Чікаді-стріт, коли проходило крізь Мушваборо. Однак дощ подіяв і на нього, надавши нових сил. Він упадав коло них, наче цуценя, і, гавкаючи, ніби намагався зловити язиком дощові краплі.
Опівдні було доволі похмуро, тож заходу сонця, ймовірно, ніхто й не побачить. Гір теж не було видно, бо хмари сьогодні пливли надто низько. Тім, Ґровер, Етьєн, Карл і П'єр тінями промерехтіли через поле і вийшли на брудну дорогу з коліями, повними дощової води. Дорога через невеликий кряж зміїлася до лісу короля Юрйо[236], названого так на честь європейського претендента на престол, який ще в середині 30-х утік сюди від затемнення, що почалося в Європі та його власній не надто справжній тіньовій державі, і, як свідчила оповідка, за відерце діамантів придбав усю цю земельну ділянку. Чому діаманти були саме у відерці, де, певно, їх не надто практично тримати, ніхто ніколи не пояснював. Говорили також, що у короля було три (деякі казали — чотири) дружини, одна офіційна, а решта морганатичні, а ще фанатично відданий йому ад'ютант, кавалерійський офіцер заввишки сім футів, із широкою бородою, у чоботях зі шпорами, із золотими еполетами та пістолетом, який він завжди мав при собі, готовий вистрілити в будь-кого, особливо в хлопчиська, який вдерся в чужі володіння. Саме він привидом блукав цими землями. Офіцер досі тут жив, попри те, що його король давно помер, — принаймні всі так вважали; втім, ніхто його жодного разу не бачив, а лише чули тупіт його важких чобіт по опалому листю, серед стовбурів і кущів шипшини, коли в паніці тікали від нього. Втекти завжди вдавалося. Вони відчували, що їхні батьки знали значно більше про вигнання короля, але ефективно приховували це від дітей: так, десь опускалася темрява, всі тікали й починалася велика війна — але все це безіменне і недатоване, зібране по частинках з підслуханих батьківських розмов, телефільмів, з уроків суспільствознавства, якщо їх випадково почуєш, із коміксів про морських піхотинців — але нічого виразного і конкретного; усе якесь закодоване, сутінкове, непоясненне. Тільки маєток короля Юрйо по-справжньому пов'язував дітей з тим імовірним катаклізмом, цьому сприяло й солдатське минуле їхнього переслідувача-сторожа.
236
Юрйо (