У заростях очерету сховалася плоскодонка, яку вони знайшли, залатали й охрестили пароплавом «Витік». Приятелі вмостилися на борту, і Тім та Етьєн почали гребти. П'єр сидів, поклавши лапи попереду, неначе носова фігура. Десь нижче за течією стрибнула жаба, а дощ пунктиром малював на темній поверхні води. Вони пропливли під «липовими» венеційськими містками, у декількох з яких бракувало мостин, тож можна було поглянути вгору і побачити між дошками сіре небо; повз маленькі пристані, чиї непросмолені палі прогнили та вкрилися зеленим слизом; повз відкриті альтанки з проржавілою наскрізь обшивкою, яка хилиталася від найменшого вітерцю; повз роз'їдені корозією статуї прямоносих юнаків і дівчат з фіговими листочками, які тримали роги достатку, самостріли, ірреальні сірінги[240], струнні інструменти, плоди граната, а ще розгортали свитки та пригорталися одне до одного. Невдовзі над верхів'ями голих верб з'явився Великий Дім, що вищав, поки вони наближалися, і з кожним помахом весел можна було розгледіти дедалі більше башточок, зубців і контрфорсів. Зовні будинок був у доволі паскудному стані: ґонт здебільшого відвалився, фарба облущилася, на землі купою валявся розбитий шифер. Вікна вже багато років стояли вибиті через наскоки знервованих дітей, які мали себе вдвічі активніше заохочувати, щоб виступити супроти кавалерійського офіцера з пістолетом. І всюди запах старого — вісімдесятирічного — дерева.
Хлопчики прив'язали човен до залізної сходинки, втопленої в якусь подобу набережної, зійшли на берег і згуртовано посунули до бічного входу у Великий Дім. Незалежно від того, як часто вони приходили до лігва, перед входом до будинку в них щоразу виникало відчуття не правопорушення, а якоїсь урочистості. Треба було докласти зусилля, щоб зробити крок із зовнішнього світу до внутрішнього. Повітря всередині було задушливе, навіть важкий запах чинив спротив будь-яким вторгненням і повсякчас нагадував про себе, доки вони звідти не йшли. Ніхто не насмілювався про це говорити, хоча всі його відчували. Немов виконуючи ритуал, вони спочатку перезирались і зніяковіло усміхались, а лише потім поштовхом прочиняли двері в сутінки, які на них очікували.
У кімнатах вони йшли попід стінами, бо знали, що може трапитися, якщо пройти під підвішеним у центрі стелі запавутиненим флінтгласовим канделябром з товстими сталагмітами пилу на верхніх гранях. Дім був повен таких мовчазних заборон: глухих закутів, звідки на тебе могли вистрибнути; ділянок понівеченої підлоги, крізь які раптово можна провалитись у підземні темниці чи просто темряву, де нема за що вхопитися; дверей, збалансованих так, що вони тихенько зачинялися, коли за ними не стежиш. Від таких місць слід триматися подалі. Шлях до лігва нагадував захід у небезпечну гавань, сповнену рифів. Якби в будинок увійшло не четверо хлопців, а більше, це було б цілком безпечно; просто зграйка дітлахів бігає у старому домі. Якби їх було менше, вони не змогли б пройти далі першої кімнати.
Поскрипуючи, відлунюючи чи лишаючи темно-ребристі відбитки кедів на тонкому шарі вогкого пилу, Хунта заходила дедалі глибше в дім короля Юрйо: повз вставлені у простінки дзеркала, які відображали їхні темні та побляклі постаті та ніби утримували їхню частку як ціну за вхід; ішли далі крізь дверні пройми, завішені давнім оксамитом зі стертим ворсом, де візерунки скидалися на географічні мапи з морями та материками, які не вчили в школі; далі крізь буфетну, де вони колись давно знайшли кількадесятилітній ящик «Моксі»[241], у якому досі лишилося дев'ять пляшок, одну з яких Кім Дюфе розбила об борт «Витоку» під час хрестин у день спуску на воду, а ще дві вони урочисто випили, святкуючи торішні відносно успішні «спартаківські» навчання і нещодавнє прийняття Карла Баррінґтона до зграї; потім сходами вниз між двох порожніх винних стелажів у порожні майстерні з порожніми робочими столами та неробочими електричними розетками, які в темряві звисали над головою, наче павуки без лапок; і нарешті дісталися до найпотаємнішого осердя дому, кімнатки зі старовинною вугільної грубкою, яку вони знайшли та полагодили й навколо якої Етьєн потім ще цілий тиждень розставляв міни-пастки. У цій кімнаті вони збиралися й обговорювали свій розклад; саме тут у п'ятигалонній бляшанці вони зберігали натрій, залитий гасом; а в старому, колись порожньому бюро зі зсувною кришкою лежали мапи із позначеними на них завданнями; а ще список ворогів народу, доступ до якого мав тільки Ґровер.
241
«Моксі» (