— А давай, Тіме, — запропонував Хоган голосом ведмедика Йоґі[242], яким говорив, коли намагався когось підбадьорити, — а давай, може, підемо разом у готель і допоможеш мені з цим хлопцем, а?
— Так він у готелі? — запитав Тім.
Хог підтвердив, хлопець був у місті проїздом, і чомусь ніхто не хотів до нього йти. Ненсі, секретарка в головному офісі АА, зателефонувала Хогану. Він погодився.
— Він піде, — сказала вона комусь в офісі, і Хогану здалося, що на іншому кінці дроту пролунав сміх.
Тім взяв свій велосипед, крикнув у бік будинку, що скоро повернеться, і вони крізь вечірні сутінки покотили вниз схилом до міста. Стояла чудова осіння погода, той проміжок, коли деякі дерева передчасно починають змінювати колір, комахи щодня голоснішають, а вранці, якщо вітер дме з північного заходу, дорогою в школу можна побачити, як над високими горами кружляють самотні яструби, готуючись до відльоту на південь і тримаючись верхівок гірських хребтів. Попри згаяний день, Тім досі насолоджувався тим, що за інерцією котився до скупчення жовтих вогників, лишаючи далеко позаду дві сторінки домашнього завдання з арифметики та розділ з фізики, який мав прочитати, не кажучи вже про паскудний фільм, якусь романтичну комедію 1940-х років, що була на тому єдиному телеканалі, який тут можна було спіймати. Проносячись повз будинки з досі відчиненими заради першої вечірньої прохолоди дверима і вікнами, Тім і Хоган мигцем бачили блакитнувате світіння екранів, налаштованих всі як один на той самий фільм, і вловлювали уривки діалогу: «Рядовий, ви що, зовсім з глузду…»; «Той, була одна дівчина, там, вдома…»; «(сплеск, комічний крик) О, вибачте, сер, я думав, що ви японський розвідник…»; «Як я можу бути японським розвідником, якщо ми за п'ять тисяч…»; «Я чекатиму, Білл, чекатиму тебе стільки, скільки…». Далі вони проїхали повз пожежне депо, де кілька дорослих хлопців сиділи біля старої пожежної машини марки «Амерікен Лафранс», жартували та курили, і повз цукерню, куди ані Тім, ані Хоган сьогодні не хотіли заходити; аж раптом з'явилися лічильники платної стоянки з діагональним паркуванням, а це означало, що довелося пригальмувати й уважно стежити за рухом транспорту. Коли вони дісталися до готелю, уже зовсім споночіло, ніч накрила Мушваборо, як кришка каструлю, і крамниці почали зачинятися.
Залишивши велосипеди на вулиці, Тім і Хоган увійшли до вестибюлю. Нічний портьє, який щойно заступив на чергування, позирнув на них тьмяним оком.
— Анонімні алкоголіки? — спитав він. — Жартуєте?
— Клянуся, — сказав Хоган, показуючи пакет молока. — Зателефонуйте йому. Містер Макафі, кімната 217.
Портьє, у якого все одно попереду була ціла ніч, зателефонував у номер 217 і поговорив з містером Макафі. Коли він повісив слухавку, його обличчя прибрало якогось дивного виразу.
— Ну, судячи з голосу, там нігер, — повідомив він.
— Ми можемо піднятися? — запитав Хоган.
Портьє знизав плечима.
— Він сказав, що чекає на вас. Якщо виникнуть проблеми, підніміть слухавку. Бачите, отут задзеленчить.
— Гаразд, — сказав Хоган.
Вони пройшли крізь порожній вестибюль між двома рядами крісел і піднялися на ліфті. Номер містера Макафі був на другому поверсі. Піднімаючись нагору, Тім і Хоган перезирнулися, але нічого не сказали. Вони доволі довго стукали в двері, доки їм не відчинили. Це був ненабагато вищий за них негр з невеликими вусиками, у сірому кардигані та з цигаркою.
— Я думав, він жартує, — сказав містер Макафі. — А ви, хлопці, насправді з АА?
— Він звідти, — сказав Тім.
Потім щось перемінилось у виразі обличчя містера Макафі.
— Отакої, — сказав він. — Ну, це вже весело. Тут у вас майже так само весело, як у Міссісіпі. Добре, ви свою справу зробили? Можете йти.
— Я думав, вам потрібна допомога, — спантеличено сказав Хоган.
Містер Макафі відійшов від дверей.
— Ваша правда. Ага. Точно хочете увійти?
Скидалося на те, що йому байдуже. Вони зайшли, і Хоган поставив молоко на маленький письмовий стіл у кутку. Вони вперше опинилися в готельному номері й уперше розмовляли з кольоровим.
Містер Макафі був контрабасистом, але свого інструмента не мав. До того він виступав на якомусь музичному фестивалі в Леноксі. А ще він і гадки не мав, як сюди потрапив.
— Таке іноді трапляється, — сказав він. — У мене бувають провали в пам'яті. Ось я у Леноксі. А наступної миті я вже в — як його там? — Мушваборо. З вами таке буває?
— Ні, — сказав Хог. — Найгірше, що в мене було, — це нудота.
— Ти зав'язав? З алкоголем?
242
Ведмежатко Йоґі (