— Назавжди, — сказав Хоган. — Тепер винятково молоко.
— Тож тепер ти молокосос, чувак, — слабко всміхнувся містер Макафі.
— А що мені треба робити? — запитав Хоган. — Що саме?
— О, говорити. Або я говоритиму. Поки не засну. Або поки хтось — бодай Джил — сюди не приїде, не приїде по мене, розумієте?
— Джил — ваша дружина? — поцікавився Тім.
— Це та дівчина, що ходила на гірку з Джеком[243], — сказав містер Макафі та засміявся. — Ні, я не жартую, таке дійсно трапляється.
— Хочете про це розповісти? — запитав Хоган.
— Ні. Мабуть, ні.
Тож натомість Тім і Хоган розповіли містеру Макафі про школу, про своє містечко, про те, чим займаються їхні батьки; а згодом, бо вони йому довіряли, розповіли і про більш потайне: як Етьєн зупинив паперову фабрику, про своє лігво та про запас натрію.
— Ага, — вигукнув містер Макафі, — натрій. Пам'ятаю. Якось я кинув шматок натрію в унітаз: спочатку, тойво, спустив воду, а потім жбурнув натрій. Коли він торкнувся води — бабах! Це було в Бомонті[244], штат Техас, я там раніше жив. Потім директор школи заходить у клас із незворушним виразом обличчя, а в руках тримає уламок унітаза, отак, і питає: «Хто з вас, джентльмени, відповідальний за це неподобство?»
Хоган і Тім, регочучи, розповіли йому, як Етьєн одного разу всівся на дереві та почав стріляти з рогатки маленькими, завбільшки з горошину, кульками натрію в басейн біля одного з маєтків, де відбувалась коктейльна вечірка, і як люди, щойно зачули перші вибухи, кинулися врозтіч.
— Витребенькуватий у вас тут народ, — сказав містер Макафі. — Маєтки й усе інше.
— Ми там не живемо, — сказав Тім. — Просто іноді прокрадаємося туди вночі та купаємося в басейнах. Найкращий — у маєтку Лавлейса. Хочете туди піти? Зараз доволі тепло.
— Ага, — сказав Хог. — Можна піти просто зараз. Ходімо.
— Ну, таке, — збентежився містер Макафі.
— Чому б ні? — запитав Хог.
— Ви, хлопці, уже не маленькі та маєте розуміти, чому ні, — сказав містер Макафі, втрачаючи самовладання. Він подивився їм в очі, похитав головою і люто промовив: — Якщо мене спіймають, мені гаплик, малий. Гаплик — і все.
— Там ніхто нікого не ловить, — сказав Хоган, намагаючись його заспокоїти.
Містер Макафі ліг на ліжко і втупився в стелю.
— Якщо ви правильного кольору, тоді не ловлять, — тихо сказав він, але хлопці його почули.
— У вас колір шкіри кращий за наш, — сказав Тім, — щоб тікати вночі. Ви вищі й бігаєте швидше. Якщо ми можемо, то й ви теж, містер Макафі, я не жартую.
Містер Макафі подивився на хлопців. Не зводячи з них очей, він запалив нову цигарку, прикуривши її від недопалка. Складно було здогадатися, про що він думає.
— Може, пізніше, — сказав він, загасивши стару цигарку. — А сказати, чому я так через це нервую? Через воду в басейні, розумієте? Якщо ти алкаш, вода якось дивно на тебе діє. З тобою так не траплялося, Хогане?
Хоган похитав головою.
— Ну, а зі мною раз було, ще в армії.
— Ви були на Другій світовій війні? — запитав Тім.
— Билися з японцями, так?
— Ні, не довелося, — сказав містер Макафі. — Тоді я був занадто молодий.
— Нам теж не довелося, — сказав Хоган.
— Ні, я служив під час війни в Кореї. Тільки залишався в Штатах. Грав у оркестрі — ну, у військовому оркестрі — у Форт-Орді, Каліфорнія. Там на пагорбах навколо затоки Монтерей багато невеликих барів; будь-хто може просто зайти туди і, якщо хоче, почати грати. Туди ходили в основному професійні музиканти, які раніше грали в Лос-Анджелесі, а тепер — бач як — їх забрали в армію і вони потрапили в Орд. Більшість з тих хлопців грали в студійних ансамблях, тож часто можна було посидіти поруч зі справжнім талантом. Якось увечері були ми в одному такому барі при дорозі, нас четверо, граємо, звук чудовий. Ми всі трохи перебрали, пили вино, вина там багато, знаєш, отам, у тій долині, як там її? Ми просто пили вино і грали — ну, блюзи там чи інше, — і тут заходить ця пані. Біла пані. На кшталт тих, що сидять біля басейнів і п’ють коктейлі на коктейльних вечірках — так? — ага. Ну, ви зрозуміли. Дебела така панянка, не велика й товста, просто дебела, і каже, що хоче, щоб ми прийшли й пограли в неї на вечірці. А тоді був чи то вівторок, чи середа, і нам всім стало цікаво, як так, що вона влаштовує гульню посеред тижня, ну, каже, це триває з вихідних — нон-стоп, он як, — і ми йдемо, і виявляється, що все так і є, вона з нас не глузувала, чуваки. А там — гармидер, галас, гам — за милю чути. Наш баритон-сакс, італієць Шелдон якийсь там, не встиг у двері увійти, а йому вже пара-трійка кралечок на шию вішаються і кажуть — ну, рано вам ще знати, що саме, — але ми влаштовуємося зручніше і починаємо, а бухло там усі відрами передають, наче на пожежі. І знаєте, що п'ють? Шампанське. Чисте шампанське. Усю ніч ми його пили, і коли вже сонцю час було вставати, усі вирубилися, а ми закінчили грати. Я ліг біля барабанів і заснув. Прокидаюся, бо чую, як ця дівчина десь сміється. Я встаю, сонце світить в очі, лише десь дев'ята чи десята ранку. Я мав би почуватися кепсько, чувак, але я почуваюсь чудово. Виходжу на цю тераску, там прохолодно й туман, не такий, що по землі стелиться, а просто не видно верхівок дерев, гадаю, сосен, там у них стовбури такі — знаєш? — дуже прямі. Усе в цьому білому тумані, а внизу океан. Тихий океан, і з узбережжя чути навчальні стрільби в Орді, огорнуті туманом, тільки «геп», «геп». Отак тихо. Я спускаюся до басейну, досі думаючи про ту дівчину-реготуху, аж раптом з-за рогу вибігає наш Шелдон, а за ним ця сама дівчина, він врізається в мене, вона теж не встигає вчасно зупинитися, і ми всі троє в одязі шубовснули в басейн. Я лише трохи сьорбнув води, і знаєш, як воно? Я знову п'яний як чіп, як вночі після всього того шампанського. Як тобі таке?
243
Джек і Джил — нерозлучна пара з англійського дитячого віршика, уперше виданого 1765 року в збірнику «Пісні Матінки Гуски»: «Jack and Jill went up the hill / To fetch a pail of water. / Jack fell down and broke his crown, / And Jill came tumbling after» («Джек і Джил зійшли на схил, / Знести води цеберко. / Джек першим впав й корону зламав, / Та й Джил звалилась шпарко»).
244
Бомонт (