— Що воно таке? — запитав Ґровер.
— «Майбутні вчителі Америки», — відповів містер Макафі. — Чотка організація.
І Джил рушила на північ у Сент-Луїс або кудись ще, а він поїхав додому в Бомонт, тому що його мати захворіла. До цього він прожив з Джил два місяці в Алжирі, містечку через річку від Нового Орлеана, не так довго, як у Нью-Йорку, але й не так коротко і катастрофічно, як у Лос-Анджелесі, і цього разу вони дійшли до ностальгійної спільної згоди, що неминуче мають попрощатися саме тут, на цій вузловій станції, сповненій п'яниць, посеред боліт і ночі.
— Гей, Джил, — сказав він. — Гей, мала.
— Чого вам треба? — запитав Ґровер.
— Дружину кличе, — сказав Тім.
— Джил? — запитав Макафі. Його очі були заплющені, і він немовби щосили намагався їх розплющити. — Джил тут?
— Ви сказали, що вона по вас приїде, — сказав Тім.
— Ні, ні, не приїде, чувак, хто тобі таке сказав? — Його очі раптово розплющилися, приголомшливо білі. — Зателефонуйте їй. Гей? Хогане? Зателефонуєш їй від мене?
— Я Тім, — сказав Тім. — Який у неї номер?
— У гаманці. — Він дістав з кишені пошарпаний брунатний гаманець з волячої шкіри, розбухлий від папірців і різних різнощів. — Ось.
Він порпався в ньому, висмикуючи старі візитівки агентств із працевлаштування, торговців машинами, ресторанів, розташованих по всій країні; позаторішній календар з розкладом футбольних матчів Техаського університету; фотографію, з тих, що роблять чотири на четвертак, де він у військовій формі усміхався поруч зі злегка усміхненою дівчиною в білому пальті, яка опустила очі долу; запасний шнурок; пасмо чийогось волосся в конверті з напівобірваною назвою госпіталю в кутку; давним-давно прострочене старе водійське посвідчення армійського зразка; декілька соснових голок; шматочок язичка для саксофона; різноманітні та різнобарвні клаптики папірців. На блакитному аркушику був напис «Джил», нью-йоркська адреса і номер телефону.
— Ось. — Він простягнув листочок Тіму. — Зателефонуй за її рахунок. Знаєш, як це зробити? — Тім кивнув. — Замов міжміський дзвінок. Попроси покликати міс Джил… — Він заклацав пальцями, пригадуючи прізвище, — а, Джил Петтісон. Ага.
— Уже пізно, — сказав Тім. — Вона ще не спить?
Містер Макафі нічого не відповів. Тім викликав оператора і замовив міжміський дзвінок.
— А моє ім'я називати?
— Ні, ні, скажи, що це Карл Макафі.
Зв'язок начебто урвався. Коли він відновився, телефоністка саме набирала номер. Довго тривали гудки, а потім відповів чоловічий голос.
— Ні, — сказав він. — Ні, вона тиждень тому поїхала на узбережжя.
— Ви не знаєте іншого номера, за яким їй можна зателефонувати? — запитала телефоністка.
— Десь була адреса.
Чоловік відійшов від телефона. Запанувала тиша, і саме тоді Тім відчув, що однією ногою стоїть на краю прірви, поруч з якою ходив — хто його знає скільки часу? — сам того не підозрюючи. Він подивився вниз, злякався і відсахнувся, але встиг усвідомити, якою непривабливою була ця ніч: ніч тутешня, і та, що в Нью-Йорку, і, напевно, на тому узбережжі, про яке говорив чоловік по телефону. Та сама ніч накрила всю землю, приховавши в темряві й так заледве помітних крихітних людців. І як безнадійно важко знайти когось, хто може раптово знадобитися, якщо тільки не живеш з ними все життя в одному домі, як Тім зі своїми батьками. Він обернувся, щоб подивитись на людину на ліжку, і тільки тепер здогадався, яким загубленим був містер Макафі. Що він робитиме, якщо їм не вдасться розшукати цю дівчину? Тут чоловік на іншому кінці знову взяв слухавку і продиктував адресу, Тім її записав, а телефоністка запитала, чи треба тепер зв'язатися з довідковою в Лос-Анджелесі.
— Ага, — сказав містер Макафі.
— Але якщо вона в Лос-Анджелесі, вона не зможе по вас приїхати.
— Мені треба з нею поговорити.
249
Пісня, яку наводить Пінчон («Mine eyes have seen the misery of the coming of the draft, / And the day I got the letter was the day I got the shaft. / They said, „My son, we need you, / 'cause the army's understaffed.“ / And I'm in the F.T.A.»), — це пародія на відомий «Бойовий гімн Республіки», у якому є слова «Mine eyes have seen the glory of the coming of the Lord: / He is trampling out the vintage where the grapes of wrath are stored; / He hath loosed the fateful lightning of His terrible swift sword: / His truth is marching on». Цей гімн написала Джулія Toy в 1861 році на музику аболіціоністської пісні «Тіло Джона Брауна», яка була похідною піснею «північників» під час Громадянської війни в США.
Абревіатура MBA (