І Тім ще деякий час слухав клацання і дзижчання, ніби чиїсь пальці в темряві обмацували всю країну, намагаючись на дотик відшукати одного з мільйонів мешканців. Нарешті вони почули дівчину, яка представилась як Джил Петтісон. Телефоністка повідомила, що з нею за її кошт хоче поговорити Карл Макафі.
— Хто? — запитала дівчина.
У двері постукали, і Ґровер пішов відчинити. Телефоністка повторила ім'я містера Макафі, і дівчина знову запитала:
— Хто?
У дверях з'явилися двоє поліцейських. Етьєн, що сидів за ліжком, скрикнув, дременув до ванної і з гучним сплеском знову застрибнув у воду.
— Леон, який чергує внизу, попросив нас подивитися, що тут відбувається, — сказав один з копів. — Хлопці, вас сюди привів цей чоловік?
— Портьє знає, що ми самі прийшли, — сказав Ґровер.
— Так що мені робити? — запитав Тім, помахавши слухавкою.
— Повісь її, — сказав містер Макафі. — Забудь.
Він лежав, стиснувши кулаки, і дивився на копів.
— Слухай, друже, — заговорив другий коп, — коридорний каже, що в тебе тут не стало грошей на пляшку віскі, так?
— Так, — відповів містер Макафі.
— Номер коштує сім доларів за ніч. Як плататимеш?
— Ніяк, — сказав містер Макафі. — Я волоцюга.
— Пішли, — сказав перший поліцейський.
— Гей, — гукнув Тім, — так не можна. Він хворий. Зателефонуйте в АА — там про нього знають.
— Охолонь, синку, — сказав інший коп. — Він безкоштовно переночує в гарній кімнаті.
— Зателефонуйте доктору Слотропу, — сказав Тім. Копи підхопили містера Макафі з ліжка і повели до дверей.
— А мої речі? — запитав той.
— Хто-небудь про них подбає. Ходім. І ви теж, дітлахи. Вам уже час додому.
Тім і Ґровер пішли за ними в коридор, спустилися на ліфті у вестибюль і, пройшовши повз портьє, вийшли на порожню вулицю, де копи посадили містера Макафі в патрульну машину. Тім подумав, що, можливо, чув їхні голоси по радіо у Ґровера, можливо, вони навіть з'являлись у його снах.
— Обережніше з ним, — гукнув він копам. — Він справді хворий. Про нього треба подбати.
— Авжеж, ми про нього подбаємо, — сказав коп, який сів на заднє сидіння. — І він знає про це, так? Поглянь на нього.
Тім подивився. Але зумів розгледіти тільки білки його очей і блиск поту на вилицях. Потім машина із вереском помчала геть, залишивши після себе тільки запах гуми. Більше містера Макафі вони не бачили. Наступного дня вони зайшли у відділок, але там їм сказали, що його відвезли до Піттсфілда, і перевірити це було неможливо.
За кілька днів паперова фабрика знову запрацювала, і треба було вже непокоїтися щодо тогорічної операції «Спартак», а тут ще Нунцію Пассареллі спало на думку прихопити на звалищі в Етьєнового батька автомобільні акумулятори, кілька зайвих фар і трохи огидного зеленого целофану. Повісити фари біля залізничного перегону на виїзді з Мушваборо, де поїзд уповільнює хід перед поворотом, зібрати десь п'ятдесят дітей, надягти різноманітні гумові маски-страшилки, накидки та саморобні кажанячі крила, засісти на схилах біля перегону і, коли з'явиться поїзд, увімкнути фари, вкриті гидким зеленим целофаном, та подивитися, що станеться. І хоча прийшла тільки половина від очікуваної кількості, усе минуло доволі успішно: поїзд із жахливим скреготом загальмував, панянки верещали, провідники волали. Етьєн вирубив світло, і діти через перегін накивали п'ятами в поле, розбігшись хто куди. Опісля Ґровер, який тоді хизувався власноруч виготовленою маскою зомбі, висловив дивну думку: «Я тепер почуваюся по-іншому, набагато краще, побувши зеленим, хай і гидко зеленим, хай лише хвилину». І хоча вони про це більше не говорили, Тім почувався так само.
Навесні Тім з Етьєном уперше в житті заскочили на товарняк і доїхали до Піттсфілда, де їм треба було зустрітися з торговцем на ім'я Арті Когномен, дебелим колишнім бостонцем з непроникним обличчям, який скидався на члена міського управління і палив сигару, а на додачу — ще й люльку з чашкою у формі голови Вінстона Черчилля. Арті продавав різні штуки для розіграшів.
— У цій весняній партії чудові склянки з дірками, — повідомив він. — А ще широкий вибір подушок-пердушок, сигар, які вибухають[250]…
— Не треба, — сказав Етьєн. — Що у вас для зміни зовнішності?
Арті продемонстрував їм усе, що мав, — перуки, накладні носи, окуляри з виряченими очима тощо, — але вони врешті-решт обрали тільки вуса, які легко чіплялися під ніс, і дві баночки чорної фарби для обличчя.
— Ви, хлопці, якісь реакціонери та не любите поступу, — сказав містер Когномен. — Ця дурниця припадає пилом у мене вже багато років. Може, вона вже білою стала. Ви що — збираєтеся воскресити якийсь водевіль?
250
Усі перелічені цікавинки для розіграшів — вигадки одного дансько-американського винахідника — Сорена Соренсена Адамса (1879–1963). Серед інших його відомих «витворів» — чхальний і сверблячий порошки, бомба-смердючка, банка зі змією, а також «Joy buzzer» — пристрій, який створює подібну на електричний струм вібрацію; його ховають у долоні та вмикають, коли з кимось вітаються.