У специфічний спосіб Пінчони завжди були пов'язані з літературою, навіть коли самі не писали текстів. Так, Натаніель Готорн у готичному романі «Будинок із сімома фронтонами» (1851) зобразив «стару родину Пінчеонів» (Pyncheon) як типову родину батька-засновника нації. Готорн одразу ж одержав два листи від нащадків роду Пінчонів (Pynchon), які, сприйнявши роман за історичний, дорікали письменникові, що той перекрутив факти й спаплюжив ім'я їхнього пращура Вільяма, адже «серед [його] двадцяти нащадків» ніхто й не чув про описані події. А в повісті Артура Конана Дойла «Знак чотирьох» (1890) описано вигадану Пінчин-лейн (Pinchin Lane) як типовий англійський топонім XIX століття. Можливо, в тексті він з'явився тому, що у Великобританії в районі Вайтчапел була невеличка вулиця Пінчин (Pinchin), де у вересні 1889 року знайшли тіло жінки, імовірної жертви Джека Різника.
«Нетямущий учень» — на сьогодні єдина збірка короткої прози Пінчона, а передмова до неї — чи не єдиний офіційний авторський коментар до власного життя і творчості. Сама збірка — це перший спільний проект письменника і Мелані Джексон, колишньої асистентки Кандіди Донадіо. Після «Гравітаційної райдуги» Пінчон швидко перетворився на культового автора з армією відданих читачів, яких прийнято називати пінчонітами. Оскільки інформації про письменника бракувало і він теж не надто квапився про себе розповідати, пінчоніти почали вишуковувати бодай якісь факти, пов'язані з улюбленим автором. Виявивши, що до романів він написав декілька оповідань, у 1976–1983 роках прихильники письменника у піратський спосіб видали невеликим накладом його малу прозу (за винятком тексту «Під розою») в новоствореному лондонському видавництві «Алоес Пресс»[257]. Кожне оповідання — окрема брошурка з оригінальним дизайном (тепер вони стали букіністичними раритетами та коштують у 10–15 разів дорожче від своєї початкової ціни). Після офіційних звернень Донадіо дала дозвіл на друк «Низовини», однак не відповіла щодо інших текстів, що, втім, не завадило публікації. У вересні 1983 року нью-йоркський розповсюджувач «Алоес Пресс» одержав листа від Джексон, яка попросила більше не поширювати піратські видання. І вже за рік у видавництві «Літтл, Браун» з'явився «Нетямущий учень». Рік видання збірки до певної міри вплинув на її назву, запозичену, вочевидь, з роману Джорджа Орвелла «1984». Цікаво, що в романі Пінчона «Винокрай» (1990) дія відбувається саме орвеллівського 1984 року й у самому тексті безліч алюзій на цю видатну антиутопію. 2003 року Пінчон написав передмову до одного з перевидань «1984» — ще один доказ, що автор «Нетямущого учня» добре знав і шанував Орвеллів твір, а тому, звичайно, міг запозичити фразу «slow learner», що прозвучала в розмові протагоніста Вінстона Сміта з його катом О'Браєном наприкінці антиутопії. Літературознавці Алек Макгул і Девід Віллс навіть стверджують, що Пінчон не лише запозичив фразу, а й спародіював у передмові «голос» Сміта, додавши йому рис, притаманних говірці Рональда Рейґана.
Для тлумачення Пінчонової поетики ця передмова безцінна, і кілька зауважень у ній видаються визначальними. По-перше, Пінчон згадує Герберта Ґолда і Нормана Мейлера, які 1957 року написали есеї про хіпстерів: «Хіповий, крутий, бітовий і шалений» («Нір, Cool, Beat, and Frantic») та «Білий негр: побіжні роздуми про хіпстерів» («The White Negro: Superficial Reflections on the Hipster») відповідно. Це важлива згадка, адже хіпстерська культура 40-х і початку 50-х сформувала смаки й зацікавлення Пінчона[258], зокрема його прихильність до джазу та музикантів взагалі, а з тексту Ґолда він навіть бере окремі образи та фрази: стереосистема, зламаний холодильник, формулювання про Керуака й ідеал хіпстера («смакувати сигару, вивчати „Дейлі Ньюз“ під час млявого статевого акту»), Девід Сід і Лоуренс Ліптон звертають увагу на те, як Пінчон у збірці трансформує лексику хіпстерів і бітників. Зокрема, слово «roach» («косяк») стає назвою військової бази (Форт-Роуч), «benny» (розмовна назва бензедрину) стає ім'ям персонажа в «Дрібному дощі» (а згодом і у «V.»), а оксиморон «білий негр» (так Мейлер[259] називав білих хіпстерів, які наслідували стиль чорних) буквально втілено в образі Карла в «Таємній інтеграції». По-друге, визнаючи важливість творчості бітників, Пінчон від них відмежовується, називаючи себе постбітником. По-третє, наголошуючи, що «у 50-ті я був аполітичним студентом», Пінчон у притаманній йому манері вказує, що вся його подальша творчість є виразно політичною. Дослідниця сучасної культури Лінда Гатчеон слушно зазначає, що «постмодерністське мистецтво не може не бути політичним, принаймні в тому сенсі, що його уявлення — його образи й історії — є чим завгодно, але не нейтральними, хоча „естетизованими“ вони виявляються, можливо, саме у своїй пародійній саморефлексії». Тобто в другій половині XX століття аполітична поведінка насправді стає одним із різновидів політичної позиції, особливо коли йдеться про письменника.
258
У підлітковому оповіданні «Голос Гемстера» Пінчон зображує вчителя тригонометрії містера Фаджадуччі, колишнього хіпстера (coolcat), боп-ударника, який мріє повернутися до часів, коли він з хлопцями грав у джазклубах «Бердленд» і «В Едді Кондона». Фаджадуччі гарно вдягається («крутий кардиган і бопівський берет») і постійно розповідає бібопівські жарти в класі.
259
Слова, які Мейлер наводить як типово хіпстерські (man, go, put down, make, beat, cool, swing, with it, crazy, dig, flip, creep, hip, square), Пінчон часто використовує в оповіданнях і романах «V.» та «Виголошення лоту 49», описуючи американське життя 40-60-х років.