Дослідник Ерік Карл Лінк доводить, що в оповіданні «Під розою» Пінчон уперше порушує важливу для себе тему луддизму, яку потім розвине в есеї «Чи нормально бути луддитом?» (1984). В есеї Пінчон розмірковує про тези, висловлені англійським письменником Чарлзом Персі Сноу в лекції «Дві культури та наукова революція» (1959). Сноу вважав, що існують дві культури — наукова та ненаукова (останню Пінчон назве «літературною»), і зазначав, що представники ненаукової культури ніколи навіть не намагалися зрозуміти індустріальну революцію[269]. Однак луддити для автора «Під розою» — це не агресивні невігласи, які виступають проти поступу й техніки, а провідні люди доби, які відчувають, що науково-технічна революція може мати трагічні наслідки. Саме такі роздуми непокоять Їжатця, який розмірковує про старий лад і новий порядок. Як відомо, в історичній перспективі машини перемогли, луддити програли й пішли в підпілля, ставши контркультурою, яку так любить описувати Пінчон, що гордо називає себе «луддитом». Силами Поступу в оповіданні є Німеччина і представники «нового порядку» Кротомолд і Бонґо-Шефтсбері зі вшитим у руку електричним перемикачем, яким намагається протистояти Англія (Їжатець і Гожийферт). Пістолет з однією кулею, що фігурує в тексті, — натяк на бажання чесної дуелі, яка завершується стратою, коли Їжатець розуміє, що «новий світ» уже не грає за старими правилами. Їжатець хоче вірити, що світ досі живе за гуманістичними законами доби Відродження, описаними Мак'явеллі. Ерік Карл Лінк, аналізуючи майстерно вибудовану мережу протиставлень в оповіданні, зауважує основний конфлікт: нелюдську/непридатну для життя стерильну чистоту нового («Чистота пустелі: білі кістки, кладовище загиблих культур») та людську/життєву «забрудненість» старого, адже живе не може бути ідеально чистим («Адже варто лише спуститися до рівня індивіда, і твоя висока мета стає не такою чистою»). Ключовий епізод — побиття Кротомолдом повії, яку він називає «бридкою».
У «Під розою» також наголошено на тому, що будь-яке протистояння і відчуження насправді є доволі умовним та може призвести до того, що людина захоче розчинитися в натовпі, піти в люди — go native («перейнятися місцевим духом, перейняти місцеві звички»). Саме так вчиняють Девід Лупеску зі «Смерті і милості…», Левін із «Дрібного дощу» та Їжатець і Кротомолд. Одвічна ворожнеча останніх — це не так боротьба держав за панування на африканському континенті, як протистояння спокусі відкинути всі антитези-антиномії й об'єднати Захід і Схід. Адже обидва боки чудово розуміють, що всі протиріччя базуються на давньому розмежуванні добра і зла, чистих і нечистих — суперечностях, закладених в основу людської природи.
Описавши політичні й особисті лабіринти нашого суворого світу, Пінчон також проаналізував те, як саме наївний дитячий світ перетворюється на світ дорослих, як нове покоління наслідує й заперечує цінності й істини попереднього, шукаючи шляхом спроб і помилок власний шлях. Його «Таємна інтеграція» вперше з'явилася друком в журналі «Сатурдей Івенінґ Пост» (1964, 237, № 45), і дехто з літературознавців[270] помітив, що Пінчон намагався подати власну версію двох відомих «дитячих» романів Марка Твена, перенісши їхні колізії в повоєнну Америку. Наприклад, коли читач знайомиться з Тімом і Ґровером, вони говорять про бородавки, як і Том з Геком на початку «Пригод Тома Сойєра».
269
Історичні луддити були робітниками мануфактур наприкінці XVIII — на початку XIX століття, які виступали проти впровадження машин і позбавлення праці звичайних людей.