— Тримайте його! — заволав Джеферс. — Коли він усе з себе познімає…
— Тримайте його! — загукали всі й кинулися за білою сорочкою — єдиною видимою річчю незнайомця.
Рукав сорочки затопив Голу в обличчя, змусивши зупинити атаку і відштовхнувши назад, просто на старого Тутсома, церковного сторожа. За мить сорочка полізла вгору, наче людина намагається стягнути її через голову. Джеферс ухопив її, але цим тільки допоміг зняти; хтось просто з повітря ударив його в обличчя, і його ціпок полетів геть, а потім Тедді Генфрі жорстоко вдарили по голові.
— Стережіться! — кричали всі, навмання захищаючись і завдаючи удари в порожнечу. — Тримайте його! Зачиніть двері! Не дайте йому втекти! Я щось упіймав! Ось він!
Усі вони зчинили неймовірний галас. На них зусібіч посипалися удари, а Сенді Веджерс, котрий першим отямився від страшного стусана в ніс, відчинив двері й очолив відступ. Решта блискавично кинулися за ним, і на мить у дверях зчинилася тиснява. Удари й далі сипалися. Фіпсу, унітаристу[3], зламали передній зуб, а Генфрі пошкодили хрящ на вусі. Джеферса вдарили в щелепу, і він, обертаючись, зачепився за щось невидиме, що у рукопашній постало поміж ним і Гакстером і завадило їм протиснутись у двері. Він відчув м’язисті груди — та за мить увесь натовп збуджених бійців викотився у переповнений передпокій.
— Я спіймав його! — закричав Джеферс задихано і рушив, спотикаючись, повз людей, багряний з обличчя та з набряклими венами, борючись зі своїм невидимим супротивником.
Люди розступалися ліворуч і праворуч, а незвичайна колотнеча швидко прямувала до парадних дверей і, звиваючись, долала півдюжини сходинок, що вели з готелю. Джеферс кричав задушеним голосом, досі міцно тримаючи Невидимця й енергійно махаючи коліном… Та раптом захитався і важко впав головою на гравій. Тільки після цього його пальці розслабилися.
Було чути збуджені крики «Тримайте його!» і «Невидимий!» тощо. Один юнак — цілком випадковий перехожий, імені якого так і ніхто й не дізнався, — відразу кинувся всередину, щось упіймав, потім відпустив — і впав на розпростерте тіло полісмена. На дорозі заверещала якась жінка, запевняючи: щось її штовхнуло; собака, якого, певно, копнули ногою, заскавучав і побіг на подвір’я до Гакстера. Аж тут стало ясно, що Невидимець більше не продирається крізь натовп. Деякий час люди стояли вражені, жестикулювали, а далі почалась паніка, яка розвіялася по містечку, як порив вітру розганяє сухе листя.
Тільки Джеферс нерухомо лежав горілиць на порозі готелю, підігнувши коліна.
Розділ VIII
В дорозі
Восьмий розділ надзвичайно короткий і розповідається в ньому про Гібонса, місцевого натураліста-любителя. Лежачи на широких відкритих пагорбах, де на кілька миль навкруги, як йому здавалося, не було ні душі, він крізь дрімоту почув неподалік звук, схожий на людський кашель і чхання, а потім люту лайку; але, поглянувши в тому напрямі, не побачив нічого. Проте факт, що він чує голос, був незаперечним. Голос і далі лаявся з такою винахідливістю і розмаїттям, які характерні тільки для освіченої людини. Лайка наблизилася — то була кульмінація, та згодом почала віддалятись і глухнути десь у далечині, як Гібонсу здалось, у напрямі Адердіна. Потім вона перейшла в судомне чхання і нарешті припинилася. Гібонс нічого не чув про ранкові пригоди, але явище, яке він спостерігав, було настільки вражаючим і тривожним, що його філософський спокій випарувався; він спішно підвівся і чимшвидше почав спускатися крутими стежками геть із пагорба, щоб повернутись до містечка.
Розділ IX
Містер Томас Марвел
Містер Марвел був людиною з великим жвавим обличчям, з циліндричним носом, з жадібним, великим і живим ротом і зі щетинистою бородою, що надавала йому певної ексцентричності. Він був схильний до повноти, і це тільки підкреслювали його короткі кінцівки. Він носив фетровий циліндр, а той факт, що в критичних місцях свого костюму він використовував шворки та шнурки замість ґудзиків, яскраво свідчив про те, що він і досі парубкує.
Звісивши ноги у рів, містер Томас Марвел сидів при дорозі, яка вела в Адердін, десь за півтори милі від Айпінга. На ногах він не мав нічого, окрім драних шкарпеток; пальці на ногах він мав широкі й настовбурчені, як вуха пильного собаки. Неквапливо — він усе робив повільно — він приміряв пару черевиків, роздивляючись її. Це були дуже міцні черевики, такі йому давно вже не траплялися, проте завеликі на нього; ті ж, котрі він носив, за сухої погоди були вельми зручні, але на вологу погоду мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел терпіти не міг просторих черевиків, але волога дратувала його не менше. Раніше він ніколи не замислювався, що саме йому не подобається більше, але день був гарний, а йому більше не було чого робити. Отож він виклав чотири черевики рівним рядком на доріжку і розглядав їх. І коли він побачив їх отак серед трави і весняних реп’яхів, йому зненацька спало на думку, що обидві пари надзвичайно потворні на вигляд… Тож голос позаду його взагалі не перелякав.