Гол стояв, роззявивши рота.
— Собака його покусав, — нарешті мовив Гол. — Я краще піду і подивлюсь, як він там, — і він побіг за незнайомцем.
У коридорі він зустрів місіс Гол. — Собака візника вкусив незнайомця, — кинув він.
Й одразу пішов сходами нагору. Двері в кімнату гостя не були замкненені, отож він легенько постукав і без жодних церемоній зайшов усередину, бо від природи був схильний до співчуття.
Жалюзі були опущені, і тому в кімнаті панувала темрява. У Гола перед очима майнуло щось дивне, і здалось, ніби йому махає рука без кисті. Обличчя з трьома невизначеними цятками на білому тлі нагадувало квіти братків. Потім Гола сильно вдарили в груди, виштовхнувши геть, і двері грюкнули йому в обличчя і замкнулись. Усе трапилося так швидко, що в нього навіть не було часу збагнути, що ж сталося. Мигтіння незрозумілих тіней, удар і поштовх. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику, дивуючись, що ж він насправді тільки-но побачив.
За декілька хвилин він повернувся до невеликого гурту людей, що зібрались у дворі біля готелю. Там був Фіренсайд, який уже вдруге розповідав свою історію; там була місіс Гол, котра заявляла, що собака не має права кусати її гостей; був там і Гакстер, торговець, із сотнею запитань; і Сенді Веджерс, неупереджений коваль; усі вони, окрім жінок і дітей, безглуздо торочили: «Хай би спробував мене вкусити»; «Не можна тримати таких собак»; «А чому ж він його вкусив?» тощо, тощо.
Містер Гол дивився на них зі сходів і все чув. Усе, що сталось нагорі, вже не здавалося йому таким неймовірним. Крім того, у нього був надто обмежений словниковий запас, щоб він міг висловити свої емоції.
— Він каже, що йому нічого не потрібно, — відповів Гол на запитання своєї дружини. — Нумо краще занесімо його багаж до хати.
— Йому ліпше одразу припекти рану, — сказав містер Гакстер, — особливо якщо там і так уже запалення.
— А я б застрелила собаку, — сказала жінка з натовпу.
Зненацька собака знову загарчав.
— Заносьте багаж, — крикнув із дверей розлючений голос: на порозі стояв закутаний незнайомець із піднятим коміром і опущеними крисами капелюха. — Що швидше ви занесете все це всередину, то ліпше мені стане.
Хтось із вуличних зівак помітив, що він переодягнув штани і рукавиці.
— Ви не поранилися, пане? — запитав Фіренсайд. — Мені дуже прикро, що так сталось…
— Анітрохи, — відповів незнайомець. — Шкіра не прокушена. Покваптеся з моїм багажем.
А тоді, як запевняє містер Гол, він вилаявся.
Першу скриню за вказівками гостя занесли у вітальню, і незнайомець із незвичайним запалом кинувся до неї. Він почав розпаковувати її, розкидаючи солому, зовсім не дбаючи про килим місіс Гол. Він виймав з цієї скрині пляшки: маленькі товстенькі пляшки з якимось порошком усередині, маленькі тоненькі пляшки, наповнені білою й кольоровою рідиною, вигнуті блакитні пляшки з етикеткою «Отрута», округлі пляшки з тонкими шийками, великі скляні білі й зелені пляшки, пляшки зі скляними пробками і матовими ярликами, пляшки з тоненькими пробками, пляшки з великими пробками, винні пляшки, пляшки для прованської олії, — незнайомець складав їх рядком на комод, на коминок, на стіл під вікном, на підлогу, на книжкову полицю… всюди. Аптека у Бремблгерсті не могла би похвалитись і половиною таких пляшечок. Це було справжнє видовище. Одна по одній скрині вивергали пляшки, аж доки всі шість не спорожніли, а стіл весь укрився соломою; крім пляшок, у скринях було ще декілька пробірок і старанно спаковані терези.
Тільки-но всі валізи були розпаковані, незнайомець підійшов до вікна і почав працювати, анітрохи не переймаючись тим, що все довкола в соломі, що коминок згас, коробка з книжками досі на подвір’ї, а його речі й решта багажу нагорі.
Коли місіс Гол принесла йому обід, він уже настільки заглибився в роботу, виливаючи маленькі краплини з пляшок у пробірки, що нічого не чув, аж поки вона не винесла більшу частину соломи і не гримнула тацю на стіл — гучніше, ніж зазвичай, бо побачила, в якому стані підлога. Тільки тоді він трохи повернув голову — і знову відвернувся. Але вона встигла помітити, що він зняв окуляри; вони лежали біля нього на столі, і їй здалося, що його очні западини незвичайно порожні. Чоловік знову одягнув окуляри, обернувся і поглянув на неї. Вона збиралася поскаржитися з приводу соломи на підлозі, але він її випередив.
— Я б не хотів, щоб ви заходили, не постукавши, — сказав він з надзвичайним роздратуванням — досить характерним для нього.