Про Катрю Гриневичеву деякі тодішні галицькі критики мали переконання, що коли б вона писала «щасливішою» від української мовою, то могла б претендувати навіть на премію Нобля.
Н. Королева, авторка кількох талановитих історичних романів, була не менш серйозним претендентом на премію.
Чому саме Ірина Вільде отримала премію за дві свої перші книжки в рік виходу їх з друку (1935)?
Одне можна сказати, що сталася несправедливість, а згаданим письменницям просто моральна кривда. Єдиним моїм виправданням може бути хіба те, що рішення жюрі було для мене не меншою несподіванкою, як і для читачів. Присудження премії Ірині Вільде збудоражило критику й читачів і на сторінках журналу «Назустріч» довго після того велася дискусія на тему, «справедливим» чи «несправедливим» було рішення жюрі. Що й казати про атмосферу, коли навіть лауреатка не насмілилася приїхати на вечір вручення нагороди, а вислала листа, про який була вже згадка. Найбільше дісталося молодій авторці від критиків з-під стягу «Католицької акції» та від націоналістичної преси. Тодішній провідник націоналістичної студентської молоді Богдан Кравців підняв на сміх навіть той факт, що Ірина Вільде подякувала через пресу тим, хто її поздоровив з нагородою. В усякому разі галас докола моїх перших книжок, безперечно, спричинився до того, що вони не залежались на полицях крамниць.
Хоч читач, автор і літературознавець прийшли давно до спільного висновку, що митець приходить на світ зі своєю міркою таланту, все ж таки критики всіх епох ревно цікавляться літературними впливами, що їх зазнав той чи інший письменник, пробують встановити, хто був його «хрещеним» батьком чи матір'ю. Найперше я зазнала впливу мого батька, народного вчителя і письменника Дмитра Макогона, про якого авторка вже більш як з сорокалітнім стажем за плечима скаже у своєму слові на вечорі з нагоди присудження їй Державної премії ім. Т. Шевченка: «Можу з гордістю сьогодні сказати, виросла в ідеальній родині, і мені здається (може, це моя особиста «антинаукова» думка), що у великій мірі завдячуючи цьому стала письменницею [...] Батько мій був для мене зразком громадських чеснот. Тепер ще хочу додати, що книжки мого батька були першою моєю «позакласною» лектурою. Другим моїм літературним «хрещеним батьком» був мало що не ровесник мого батька, згодом мій сердечний друг до самої його смерті, мій вчитель Михайло Яцків. Мій великий гріх перед історією української літератури, що я й досі не спромоглася на спогади про цього тонкого майстра слова, незвичайно цікаву людину й неподибуваного в моїм житті ерудита. Ось факт, що скидається майже на анекдот. Якось, порядкуючи в своїй бібліотеці, Михайло відібрав у деякій мірі зайві для нього книжки і подарував їх мені (дві машини, правда легкових, книжок). І яку б книжку з того дарунку не взяти до рук, чи це буде стосуватись історії танців, чорної магії, творчості Г. Сковороди, венерології, генези «Весілля» Виспянського чи історії масонських лож, всюди можна подибати критичні маргіналії, зроблені рукою Михайла Яцкова.
Мені здається, що й мої «Окрушини» 1969 р. в якійсь мірі навіяні тим сильним враженням, яке справила на мене збірка новел і мініатюр Михайла Яцкова «Казка про перстень» (з нею я познайомилася... більше ніж п'ятдесят років тому).
Така сила впливу письменника на письменника? Ні, така сила великого таланту. Свій лист до Михайла Яцкова, надрукований з нагоди його ювілею — 85-річчя (він увійшов до п'ятого тому вибраних творів Ірини Вільде), авторка закінчує словами: «А ти знаєш, дорогий товаришу, що я рада, що ми оце прилюдно трохи поговорили з тобою [...] Хай же знають сьогодні, поки ми можемо ствердити або заперечити, що була це дружба давня, випробувана і, либонь-таки, на все життя».
Третім з черги моїм «хрещеним батьком» — власне, не батьком, а матір'ю, чи, як кажуть в нас на Буковині, нанашкою,— була моя велика землячка Ольга Кобилянська. В даному випадку може йти мова не тільки про літературний, але й виховавчий вплив,— те, що Кобилянська називала «моделюванням характеру».
Яким цілющим джерелом віри й надії в чорних роках румунської та польської окупації, коли-то «науково» розроблялися заходи й методи винищення «русинів», були для нас думи Старика з однойменного твору Кобилянської: «Співайте ті пісні, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там — по піснях тих пізнаєте себе, і відживе й мати ваша, і дід, і прадід, і всі приналежні до нас» (Кобилянська О. Твори: В 5-ти т. Т. 3. К.: Держлітвидав УРСР, 1963. С 384).
Або яким моральним «кредо» для нас, «запрограмованих» на асиміляцію і денаціоналізацію, були слова О. Кобилянської з «Балаканки про руську жінку»: «Дальше бажав би я, щоб руська женщина перестала вже раз уважати себе за героїню через те, що говорить виключно лише матерньою мовою. Говорить до брата, знайомого й чужого. Це її обов'язок, і нехай не жде за це нагороди й похвали, бо хто ж буде нею говорити, як не вона?