Не озираючись, він вийшов з вітальні. Потім прожогом збіг сходами вниз.
* * *
Вже вечоріло, коли Микола побачив перед собою похилу браму. Звичним рухом відшукав закрутку й сам відчинив собі хвіртку. Пес було обізвався, а тоді лише закалатав хвостом об буду на знак, що пізнав свого. Але Микола не запримітив його приязно нащулених вух. Важким кроком підійшов до ґанку.
Тут застала його мама, що за хвилину вийшла сінешніми сходами подивитися, чого гавкнув Бурко. Микола сидів і вдихав у себе пахощі тихого сільського вечора.
— Миколко! Це ти?
— Я мамо.
— Ти з Ясс? Як це так? А...— не договорила вона...
— Я сам, мамо,— відповів на невисловлене питання.
* * *
Вже зоріло, як посвітив мамі до її кімнати. Мама ще раз поцілувала його в чоло й пішла. Причулось йому, що мама плаче. Хотів повернутися, але усвідомив собі, що коли б навіть так було, то могли б це бути тільки сльози радощів. Навшпиньки пішов до своєї кімнати. Поглянув на розстелене ліжко і склянку води на нічному столику. Уста йому затремтіли, і він швидко вийшов на ґанок. Здавалося йому, що ще всього не розповів мамі. Поглянув через вікно до маминої кімнати: лежала горілиць, заплющивши очі, як мертва. Порівняння видалось йому таким страшним, що його раптово аж кинуло в жар. Розстебнув сорочку на грудях, сперся обіруч на поруччя й дивився на рожевий уже крайчик неба. Село заворушилось тут і там.
Здавалося йому, що тільки чудом уникнув смерті в катастрофі. Рани ще пекли. Але вже сходило для нього нове життя. Як оцей весняний ранок, чисте й прозоре.
1934
«МАЛЕНЬКА ГОСПОДИНЯ ВЕЛИКОГО ДОМУ»
— Я прошу слова,— відповіла й собі Оксана.
— Спокій!.. Прошу заспокоїтися... Оксана просить слова...
Оксана переждала ще хвилину. Окинувши оком аудиторію, почала своїм притишеним, ніби з другої кімнати, як казав Борис, голосом:
— Півтори години слухаю вашу дискусію і, якщо не помиляюся, то справа ось у чім: Оленка обстоює думку, що кохання само вже є найкращим охоронним щитом проти зради і... всякого роду спокус. Так, Оленко? По-твоєму, коли щиро кохаєш, то хоч би сто нагод і сто гріховних «предметів» на день підсувати, ти однаково не зловишся на них з тієї простої причини, що любов до «вибраного» вбиває зовсім природно всяке зацікавлення і потяг до інших?..
— Так,— підтвердила Оленка,— тому вважаю всякі побоювання й обережність дівчат, щоб їхні приятельки не відбили їх суджених, просто смішними...
— А ви, Борисе, твердите, що за серце не можна мі в якому разі ручатись просто тому, що це не залежить від нашої волі, і... краще уникати нагоди до зради, ніж пізніше переносити її наслідки?
— Так,— згодився Борис.
— Добре,— сказала Оксана,— а тепер послухайте історію «маленької господині великого дому», як ми її називали за Джеком Лондоном. Свідком була я сама... Це було минулої зими в наших Карпатах, байдуже, де саме... Ми всі були вже в зборі, як до нашої домівки попросилося ще двоє «надпрограмоиих» лижників. Він і вона: Юрій і Уляна. Пара ця від першої спільної вечері завоювала нашу симпатію: він такий високий, що головою об сволок торкався, а вона — як курчатко: навіть до плечей не досягала йому. На додаток ці двоє лижників привезли з собою тільки одну пару лиж. Виходило на те, що Юрій на прогулянках возить свою суджену в наплечнику. Ще того самого вечора назвали ми Уляну «маленькою господинею великого дому». Бракувало ще тільки того «третього», і «маленька господиня» мала його вибрати собі сама з-поміж чотирьох співмешканців.
Другого дня Уляна призналася, що вона не любить лижного спорту: видається їй занадто втомлюючим. Сюди приїхала тільки для товариства судженому... Це мене здивувало...
— Нічого дивного,— пояснила «маленька господиня»,— це, може, навіть краще, як суджені мають де в чому відмінні уподобання.
Вони обоє з Юрою дуже зважають на те, щоб їх кохання не стало колись перешкодою в розвитку їх індивідуальностей.
— Людина повинна залишитися собою навіть тоді, коли когось любить більше, як себе саму,— висловила свою думку «маленька господиня».
Кожного ранку, як ми вибиралися в гори, на розі нашої домівки проводжала нас голівка «маленької господині». Опівдні заставали ми її у великому фотелі з підібраними під себе ногами з книжкою на колінах. Незважаючи на те, що вона кожне наше повернення (Юра звичайно вертався скоріше від нас додому) зустрічала справді з дитячою радістю, образ «маленької господині» у великому готелі все видавався мені чомусь сумним.
Я спитала її (потім думала, що не повинна була цього робити), чи не сумно їй самій по нашім від'їзді.
«Маленька господиня» енергійно заперечила голівкою:
— Коли б ви знали, яка це розкіш — уміти чекати когось дорогого, ви не дивувалися б мені. Інколи здається, що я жінка моряка, чоловік якої вибрався в далеку подорож... А інколи... Ви знаєте,— змінила раптом тон і тему розмови,— я два роки тому була серйозно хвора, і... мені не рекомендували перевтомлюватися.