— Ні, я не знала цього, звідки? В такому разі хай ваш суджений бодай що другий день лишається з вами.
— Ви зовсім не знаєте Юри... Коли б ви знали, як любить він простір,— «поклик» простору, каже він,— ви б не вимагали від нього... А до того... ми зобов'язалися взаємно шанувати особисту свободу... Любов хоче мати вільні крила, Оксано,— обернула в жарт нашу розмову Уляна.
Уляна говорила правду: Юра, як дикий звір, любив простір і небезпеку. Ми всі не могли начудуватися його відвазі і вправності. «Король снігів»,— сказала про нього Маруся. Лише Нора не захоплювалася їздою Юри. Вона не ховалася з тим, що мусить дорівняти йому.
Від неї пішла теж ідея влаштувати змагання. Всім було ясно, що це мало бути не змагання, а двобій Нори з Юрою.
— Чого ви хочете від Юри? — не втерпіла я, щоб не запитати Нори.
— Хочу бути такою, як він!..
Згодом помітила я, що Юра не покидає нас, як це перше бувало, на верхах і не йде скоріше до домівки. Він вертався тепер разом з усіма. Бувало й так, що навіть спізнявся інколи, як Норі приходила охота навчитися якого нового трюку на лижах.
— А все ж,— сказала я одного дня до Уляни,— ви попробуйте вчитися їздити на лижах. Це вам від мене щира рада.
— Ви підозріваєте, що я ревную до Нори? — спитала мене просто «маленька господиня».
— Ні, я не думаю, що ви заздрите... хоч не здається мені, щоб вас нітрохи не цікавило це, скажім, дуже щире ставлення Юри до Нори. Не вірю вам, Уляно...
Вона засміялася. Сміху цього не могла б я з чистим сумлінням назвати щирим.
— Ви всі дуже любі, дуже милі, але я направду нітрохи не заздрю ні одній з вас. Це не повинно ображати вас... ані дивувати, що... Юра користується такою свободою в мене. Я вже вам сказала: наша особиста свобода не сміє бути ні в чому порушена. Не бачу причини, чому мала б я зламати своє слово...
А проте одного ранку призналася мені «маленька господиня», що вона хотіла б побачити, як Нора і Юра з'їжджають з гори. Адже про це в домівці чуда оповідають. Але нехай я її не зраджу перед Юрою; це буде несподіванка для нього.
Ми справді вибралися нишком обидві, щоб підглянути тих одчайдушних. Я вдала, що не догадуюся про справжню причину цікавості Уляни. Випадок хотів, щоб ми прийшли під гору, коли вони пустилися з гори. Як два крилаті птахи, пролетіли мимо і, не пізнавши нас, в шаленому розгоні помчали далі.
— Він не запримітив мене, і я не могла навіть затримати його,— сказала тихенько Уляна...
Я подумала тільки собі, що тих двох ледве хто стримає уже в їх розгоні.
Уляні сказала я ніби жартома:
— Забагато волі даєте Юрі — може ще до якої катастрофи прийти тут, у цих горах...
Вона не відповіла нічого.
Того дня увечері пробувала я вплинути на Нору...
— Облиште свою гру з Юрієм, Норо... з огляду на нашу «маленьку господиню»...
— Чого ви хочете? Хочете, щоб той, хто має такі здорові ноги, як Юра, хто так по-вовчому любить простори, зрікся цього задля... вигідного фотелю? Можете самі сказати це Юрі, а я не маю серця.
Така була відповідь Нори, і я, незважаючи на свої симпатії до Уляни, мусила визнати, що Нора має рацію.
Два дні пізніше від'їжджала я вже до міста. Поїзд мій відходив перед полуднем, так що з лижниками попрощалася я ще рано. Залишалася тільки Уляна. Вона кілька днів почувала себе не зовсім здоровою, тому я прощалася з нею в хаті, заборонивши проводжати мене хоч би за ворота.
Я була вже на вулиці, як почула голос Уляни:
— Оксано!..
Мусила зупинитися: те дівча вилетіло за мною в самому светрі.
— Кажіть, чого вам треба, та й утікайте до хати, Уляно, бо на смерть простудитеся...
— Я... хотіла вас спитати... але не смійтеся з мене, Оксано... Я... хотіла б знати, чи не запізно вже мені вчитися їздити на лижах?..
Я аж надто добре зрозуміла це «чи не запізно вже» в устах цієї волелюбної «маленької господині великого дому», але не мала серця сказати їй правду.
Замість відповіді я незграбно поцілувала її в очі. Залишила її власному здогадові, що міг той поцілунок означати — співчуття чи надію?
1934
24 ГОДИНИ
Ромо, я вдячна тобі, що ти намовив мене на експрес. Від цього ледве помітного, одноманітного колихання наче віднаходять себе мої думки. Думаю: заки заїду додому, лист цей буде вже в дорозі до тебе.
Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти з собою звідти сюди.