І нехай не думають матері, хоч би й найчесніші, що вже все зробили, коли зробили з свого сина русина. В додаток до того нехай ще вимоделюють і характер його сильними, виразними лініями так, щоби той русин був не лише русином, але разом і примірною моделлю для руського окружения свого» (Там же. С. 354).
Не знаю, чи доречно буде тут згадати, що 1924 р. в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) на передмісті Княгин-місто, в приміщенні читальні «Просвіта», засновано нелегальне молодіжне товариство імені Ольги Кобилянської. Ми написали про це Ользі Кобилянській («логіка»: нелегальне товариство й легальне про його існування повідомлення!) й отримали позитивну її відповідь. На жаль, лист письменниці загинув з багатьма іншими цінними документами у вирі війни. Проте не виключено, що наш лист, можливо, й досі зберігається в архівах музею О. Кобилянської в Чернівцях.
Останніми, мабуть досмертними, добрими моїми феями, коли мова йде про творче навіювання, є дві каріатиди польського письменства, два видатних таланти світової літератури — Марія Домбровська й Софія Налковська. Не починаю жодної своєї більшої речі без того, щоб не відкрити книжки котроїсь з них і не підкріпитись бодай ковтком з джерела вічного, бо прекрасного, й прекрасного, бо вічного.
* * *
З твого дозволу, шановний читачу, хочу повернутися до «коломийського періоду» своєї творчості, тобто до праці у газеті «Жіноча доля» в 1932— 1939 pp.
«Той, що видумав сон, не був дурний чоловік»,— сказав мені колись-колись виснажений непосильною працею мужчина. За асоціацією (а як же ж письменникові без неї?) хочеться сказати: той перший, що порівняв плин часу з рікою, був розумний чоловік. Ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі: намул — кон’юнктурщину залишає при берегах, а чисту воду — правду несе у море — історію.
Довший час друзі не рекомендували мені згадувати («би чого не вийшло»), що я працювала в часописі «Жіноча доля», а недруги тримали цей факт як камінь за пазухою, яким у зручну хвилину завжди можна кинути в авторку.
А ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі...
У вступній статті до мого п'ятитомника сказано про «Жіночу долю»: «Це був орган ліберально-феміністичного напрямку, який ще в редакційній статті першого номера проголосив, що його основна мета «просвітити нашу меншу сестру і зробити її гідною стати побіч чоловіка за наше горожанське право».
«Коломийський період» творчості авторки, безвідривно пов'язаний з працею в «Жіночій долі», не тільки найбільш плодотворний, але позначений для неї новим жанром — публіцистикою.
Між іншим, так, між іншим, культурно-громадське життя Коломийщини, другого після Львова центру того часу, ще й досі чекає на свого сумлінного, вдумливого, а над усе — об'єктивного дослідника.
Сьогодні, з перспективи близько сорока років, можуть здаватись наївними такі публіцистичні виступи, як «Хочу дитини», «Чи «ова» — це титул?», але коли врахувати «дух часу», то чи справді воно так?
Загальна економічна криза в усьому краю і денаціоналізаційна політика у східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціально створених законів відбирали в громадян української національності змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і г. д., створювали пригожий грунт для своєрідних таки «своїх» спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого «меншого брата», зокрема безробітну інтелігенцію.
Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок. Це було залізне правило, мотивоване тим, що треба би перш за все забезпечити працею чоловіків. А що було робити жінці, коли чоловік сидів дома без роботи?
В одному з перших своїх оповідань радянського періоду «Товаришка Маня» авторка наводить для прикладу пару, яка з тих же соціальних причин п'ятнадцять років ходила в «наречених».
Насправді суть справи була в тому, що заміжня жінка, мати в майбутньому, попросту була економічно невигідним робітником. (Хотіла б уникнути трафарету, але порівняння зі становищем матері в нашій дійсності не просить, а кричить, щоб про нього згадати).
І ось молода авторка, ще не заміжня, але вже з п'ятнадцятилітнім стажем нареченства (шлюб поки що не можливий через матеріальні умови) від свого імені і сотень таких, як вона, кидає прилюдно виклик суспільству: «Хочу дитини!»