Потім ти щось говорив, Ромо. Щось — що мене зовсім, таки зовсім не обходило, бо не було у ніякому зв'язку з твоєю особою. Чи дуже дивуєшся мені, що я не пам'ятаю з того ні одної думки?
«Непорозуміння... непорозуміння... непорозуміння...— товклося мені в мозку.— Неправда, десять років, неправда, що час зупинився. Він гнав з шаленою швидкістю вперед і віддалив нас так далеко одне від одного, що ми ледве можемо пізнати свої силуети».
Нарешті, ти спитав про мету мого приїзду в Чернівці. Ти, діловий, статечний, хотів знати причину такого візиту. У мені щось аж кричало: хіба ти не бачиш, що я приїхала сюди тільки на те, щоб тебе... тебе побачити?
Я подивилася пильно на тебе: обличчя твоє не виявляло, що ти бодай здогадуєшся, який намір мого приїзду.
Тоді я збрехала: канікули... приїхала до Чернівців трохи розважитись. Зрештою, я сиджу тут уже довше, чим два тижні. Ти стягнув брови: хіба Львів не більше місто від Чернівців? Хіба там не можна краще розважитись?
Але зараз же нова думка в тебе: напевно, я при цій нагоді хотіла і знайомих відвідати?
Так. Саме задля цього і приїхала. Завтра рано вже від'їжджаю... «пригадала» собі, що з тобою одним ще не бачилася. Ти усміхнувся (так багато змінилося в тобі, тільки усміх залишився той самий, що колись). Знайомі... гм... знайомі... А чи я знаю, що багато наших знайомих розбрелося по світу не знати куди? І ти починаєш згадувати: чи пам'ятаю я Дмитра? Оксану? А Олександра? Я все пам'ятаю. Причаїлася в собі й жду, аж твоя думка набреде на таку хвилину в минулому, де будеш тільки ти і я. Жду, аж ти віднайдеш наш спомин.
Але твоя думка завертає з половини дороги знову до «тепер». Чому так, Ромо? Чи ти справді нічого не пригадував собі, чи свідомо не хотів доторкнутись до цієї сторінки нашої з тобою біографії?
Ти пропонуєш мені показати ввечері «елегантні Чернівці». Чи можу не пристати на твою пропозицію? Адже я приїхала сюди, як сама сказала, «забавитись».
О 9-й годині вечора зустрічаємося знову. Ідемо «забавитись». Така твоя воля. Я йду з тобою, як по свою смерть.
Люди... люди... люди... Навіщо стільки чужих людей, коли моє серце хоче бодай півгодини побути з тобою віч-на-віч?
На зорі покидаємо приміщення бару. О, Ромо мій, як радо була б я того ранку пройшлася з тобою пішки на квартиру, де зупинилася. Адже я заїхала до знайомих, де колись жила в них ще гімназисткою, куди ти стільки разів проводив мене подібними ранками з студентських вечірок. Руч-об-руч, лице при лиці.
Але ти, видно, не звик тепер вертатися з забави пішки домів. Вправним рухом, майже силоміць впихаєш мене в таксі. Треба ще проспатись мені,— турбуєшся мною,— адже до від'їзду мойого поїзда ще три з половиною години!
Але чи ти розумієш, що я не можу, не хочу, не смію стратити ні одної хвилини, коли можу бути ще з тобою?
Ти здивований, майже незадоволений моїм проханням відпустити шофера разом з його машиною. «Навіщо? Чи не краще буде, якщо ти тепер поїдеш цією машиною до себе, проспишся годину, а потім приїдеш знову по мене, щоб відвезти мене на вокзал? Чи не розсудніше так?» — питаєш. Ні, ніщо не є розсудне, ані потрібне, що вимагає розлучення з тобою хоч би на півгодини.
Нарешті залишаємося самі посеред сонної вулиці. Ось-ось і сонце зійде.
Дивлюся на тебе й наче... впізнаю тебе!
Ромо! Це ти! Беру твоє лице у свої долоні: воно холодне й втомлене від безсонної ночі, але воно твоє! Ромо, це справді ти!
Скажи мені щось на пам'ятку про себе, Ромо! Ти в клопоті. Я бачу, що ти хочеш дати мені щось на пам'ятку,— але від чого почати? Так багато подій, імен, вражень і переживань сплелося за тих десять років!
Ти розповідаєш мені про якусь пригоду в дорозі. Я вслухаюся в інтонацію твого голосу і починаю пригадувати собі тебе таким, як колись.
Але часу вже стільки, щоб переодягтися мені і їхати на вокзал. Ти їдеш зі мною на вокзал. По дорозі питаєш мене: «Вдоволена з забави?» Це були твої слова, Ромо! Були вони щирі чи для форми — для мене однаково болючі. До мого звичайного поїзда ще 17 хвилин. Це останніх 17 хвилин. Ще 17 хвилин з тобою, Ромо!
Але ти практична й розсудлива людина: чи не краще мені експресом поїхати? Вигідно, без пересідки просто на місце. З цілих моїх 24-х годин залишилося ще 17 хвилин. Не відбирай мені їх! Та ти вже при касі. З вікна вагона чую ще твої слова: «Напиши, як заїхала. Взагалі напиши колись. Добре? Поздоровлення батькам, братам...» І останнє «до побачення». До побачення, Ромо, бо ми вже ніколи не побачимося. Це було чисте божевілля з мого боку: хотіти завернути час на десять літ взад. Тому пишу цей лист.
Хочу, заки ще поїзд зупиниться в С, витрясти з свого серця до останньої порошинки, щоб нічого з цього божевілля не перевезти з собою звідти сюди. Була б забула: ти просив мене писати, як їхалося мені. Добре. Ще одна станція — і я дома. Треба кінчати.