— Що... що...— Міка схоплюється. Раптом в ній щось розірвалось і вистрілило вибухом. її голос високий, неопанований. Очі в неї горять, іскри сиплються, можна сказати, коли вона говорить це: — Домнуле Попеску... домнуле... я не румунка... і я можу піти... я піду... І навіть не «русойка», як ви кажете. Я українка... не чули ви ще такого слова? А як та панна ще раз щось зважиться подібне скачати... тоді я буду знати, що робити... Інтригантка! Підла!
Попеску і собі встає. Він не сподівався такого вибуху від цієї тихої, такої, здавалось, покірної дівчини.
— Ну... ну,— кладе їй руку на плече і відразу переходить на батьківське «ти».— Чого ти так сприймаєш? Я сам висміяв її тим шпигунством... Не бійся, я вже ту справу полагоджу.
Його голос справді лагідний.
«Добрий старий»,— думає Міка й дивиться з вдячністю йому в вічі.
— Ви дуже добрі, пане шеф,— каже вголос.
— Бачиш,— сміється старий і плеще себе вдоволено по животі,— а бачиш... все може бути добре, як є добра воля до того. Але знаєш, мала гусочко, ти мусиш в карті мельдунковій подати себе за румунку. Ну... ну, не хмур носика, бо дістанеш зморшки на тім місці... Я знаю, що ти русойка, чи як ти кажеш, українка... Ми це знаємо... але для них... хай буде румунка. Тільки це секрет, мала. Навіть перед персоналом...
Він бере її за підборіддя і повертає лицем до себе. Це ясно, що він чекає подяки від неї за своє добре серце. Воно справді добре, те серце... але... Міка посміхається якоюсь кривою посмішкою:
— Я ще раз вам дуже дякую, але не можу... Попеску кам'яніє від здивування:
— Що значить «не можу»? Що ти не можеш? Міка ще більше бентежиться: направду прикро, що цей чоловік не може її зрозуміти.
— Не можу, домнуле Попеску, подати себе за румунку...
— Навіть так... проформа?
— Навіть проформа, домнуле Попеску...
Він став, розвів руками й так з напіврозтуленими устами дивився на Міку, як на дев'яте чудо світу.
1938