Іншими словами, він був просто грандіозного розміру, як повідомив інформатор Ченґ. Його голова видавалася крихітною порівняно з рештою його тіла. Обличчя було рожевого кольору, воно блищало від сонячного тепла, а очі були маленькими і глибоко посадженими, частково тому, що він сильно мружився від сонячного світла, а частково через те, що його обличчя так сильно роздулося, наче хтось устромив йому у вухо велосипедний насос та зробив ним десять сильних рухів. Його зачіска являла собою таку ж поголену голову, як і в тих трьох хлопців, яких вони зустріли в будинку сестри Мак-Кенна.
Ченґ сказала:
– Але це може бути і його брат або кузен. Можливо, у них всі в сім’ї товстуни.
– Він схожий на боса, – заперечив Ричер. – Подивись, як він розмовляє із тим хлопцем. Здається, хлопчині зараз ой як несолодко.
І справді. Без жодних вистав. Без криків. Лише неперервний потік слів. Цій розмові не видно було кінця-краю. І саме тому вона й була настільки ефективною й жорстокою. Хлопець у хустині явно невесело проводив час. Він стояв непохитно, дивлячись кудись у повітря та мужньо зносячи цю розмову.
Ченґ сказала:
– Нам усе одно потрібно дізнатися більше. Можливо, Мерченко розподіляє завдання. Може, у нього є помічники. Можливо, є в нього брат або кузен, який вирішує питання щодо персоналу замість нього самого.
Ричер запитав:
– Твій інформатор казав що-небудь про інших членів родини?
– Вона нічого такого не казала.
– Ти можеш ще раз це перевірити?
Ченґ уже набирала номер на телефоні. Ричер слідкував за товстуном. Він нікуди не збирався йти. Принаймні поки що. Він досі розмовляв. Ченґ поставила запитання та слухала відповідь на нього. Тоді вона поклала слухавку і сказала:
– Нам нічого не відомо про членів його родини.
– Він схожий на боса, – стояв на своєму Ричер. – Ось тільки біля нього чомусь немає охорони. Жодних чоловіків у темних окулярах із навушниками у вухах. Один біля воріт таки мусить бути. Це беззаперечний мінімум. Цей тип має бути кримінальним ватажком. А його зараз повністю видно з вулиці. Ми тут собі просто сидимо, і ніхто не намагається нас прогнати.
– Мабуть, це через упевненість, – припустила Ченґ. – Або навіть самовпевненість. Він думає, що ми вже мертві. Може, йому більше немає про що хвилюватися. Він тут цар звірів. І це не обговорюється.
– Якщо він саме той.
– Нам не варто сидіти тут і гадати.
– Якби ж ми могли це робити. Я можу його звідси прибрати.
– Справді?
– Я кажу образно. Не з пістолета, звичайно ж. Мені потрібно підібратися до нього ближче, щоб не схибити.
– Всередину подвір’я?
– В ідеалі, так.
– Можливо, там за ворітьми стоїть охорона.
– Може. Але ось у чому справа щодо таких типів. Вони люблять, щоб їх бачили за живою стіною. Або не бачили взагалі.
– То може, він не той, хто нам потрібен.
– Він, без сумніву, виглядає, як саме той тип. Він товстий, і схоже на те, що він визначає тут правила.
– Нам потрібно в цьому переконатися.
– Ми не зможемо стовідсотково переконатися, хіба що я попрошу в нього посвідчення особи. Якого в нього може і не бути. Не бачу я в цьому халаті ніяких кишень.
– Це каптан. Чи муу-муу[19].
– Що таке муу-муу?
– Те, у що він одягнутий.
– Нам потрібно знати. Це може стати для нас золотою жилою. Ось він, перед нами.
– У цьому і проблема. Це занадто добре для того, щоб бути правдою.
– Може бути просто впевненість, як ти і сказала. Може бути звичайною буденною справою. Можливо, його охорона сидить усередині. Може, вони вже звикли до того, що тікає на вулицю покурити. Ще рано, і вони знають, що нікого поблизу немає. Можливо, він не любить їхньої тісної присутності. А може, він любить вирішувати питання зі своїм персоналом наодинці.