«Сказати Знайкові завжди встигну. З цим ділом можна й не поспішати», — подумав Незнайко.
В цей час він згадав про Пончика і, оглянувшись довкола, сказав:
— Дозвольте, дорогі друзі, а де ж Пончик? Ми ж разом з ним залізли у відсік!
Раптом Незнайко помітив, що двері відсіку розчинені навстіж.
«Ага! Виходить, Пончик уже прокинувся й виліз, — догадався Незнайко. — Ну що ж, якщо так, то й мені нема рації тут самому сидіти».
Незнайко виліз з відсіку й, відчинивши двері ліфта, побачив у кабіні Пончика.
— А, ось ти куди забрався! — вигукнув Незнайко. — Відчуваєш? Уже летимо!
— Що? — спитав, прокидаючись, Пончик і позіхнув на весь рот.
— Летимо! — радісно закричав Незнайко.
— Куди летимо? — спитав Пончик і почав протирати кулаками очі.
— На Місяць! Куди ж іще?
— На який Місяць?
— Ну, на який… Не знаєш, який Місяць буває!
Тільки тоді Пончик почав розуміти, що сталося. Деякий час він очманіло дивився на Незнайка, а потім як закричить страшним голосом:
— На Місяць?
— На Місяць! — весело підтвердив Незнайко.
— Летимо?
— Летимо, в тім-то й річ! — закричав Незнайко і, не в силі стримати свою радість, кинувся обнімати Пончика.
Від страху в Пончика перехопило дух, нижня щелепа у нього одвисла, очі округлились, і він дивився на Незнайка переляканим нерухомим поглядом.
— А де ж усі інші? Ти не бачив їх? — спитав Незнайко, не помічаючи дивного стану Пончика.
— Я-я-к-і ін-ш-ші? — спитав, заїкаючись від хвилювання, Пончик.
— Ну, де всі коротульки? Де Знайко?
— А вони хі-хі-ба тут?
— А як же? Чому ж ми летимо, по-твоєму? Поки ми з тобою спали в відсіку, всі прийшли й вирушили в політ. Зрозумів? Зараз ми з тобою піднімемося вгору й знайдемо всіх у каютах.
Незнайко натиснув кнопку, й ліфт підняв їх поверхом вище.
— От здивуються, коли побачать нас! — сказав Незнайко, зупиняючись біля дверей однієї з кают. — Зараз ми ввійдемо й скажемо: «Здоровенькі були! От і ми!» Ха-ха-ха!
Тремтячи від сміху, Незнайко відчинив двері в каюту і, побачивши, що там нікого немає, сказав:
— Тут чомусь нікого нема!
Він зараз же заглянув у другу каюту:
— І тут чомусь нікого нема!
Ці слова він повторював кожного разу, коли заглядав у порожню каюту. Нарешті сказав:
— Знаю! Вони в салоні. Мабуть, там зараз відбувається якась важлива нарада, от усі й пішли туди.
Спустившись у салон, друзі пересвідчилися, що й там було порожньо.
— Та тут взагалі нікого нема! — вигукнув Незнайко. — Схоже, що ми в ракеті самі.
— Як — самі? — злякався Пончик.
— Так, самі, — розвів руками Незнайко.
— Хто ж тоді запустив ракету?
— Не знаю.
— Не могла ж ракета запуститися сама!
— Не могла, — погодився Незнайко.
— Отже, її хтось запустив, — сказав Пончик.
— Хто ж її міг запустити?
— Ну, не знаю.
Незнайко підозріло зиркнув на Пончика і спитав:
— Можливо, це ти її запустив?
— Я? — здивувався Пончик.
— Авжеж, ти!
— Як же я міг її запустити? — знизав Пончик плечима. — Я й не знаю, як її запускати.
— А чого ж ти виліз із відсіку? — спитав Незнайко. — Чому ж, коли я прокинувся, тебе в відсіку не було? Ти куди ходив, признавайся?
— Та я, розумієш, уночі передумав летіти й хотів піти додому, та, розумієш, заблукав у ракеті, а потім не міг відчинити дверей, от і передумав іти й зостався, — белькотів розгублено Пончик.
— А ти не натискував ніде кнопки? Адже щоб запустити ракету, досить натиснути всього одну кнопку. Зрозумів?
— Чесне слово, я ніде нічого не натискував. Я тільки попав ненароком у якусь маленьку кабіночку й натиснув там одну зовсім-зовсім маленьку кнопочку на столі…
— А-а-а! — страшним голосом закричав Незнайко і, схопивши Пончика за комір, потягнув у кнопкову кабіну. — Ану, признавайся, ти в цій кабінці був?
— 3-з-да-єть-ся, в цій, — роззявляючи рота, наче витягнута з води рибина, промимрив Пончик.
— Оцю кнопочку натискував?
— 3-з-да-а-єть-ся, цю, — признався Пончик.
— Ну так і є! — вигукнув Незнайко. — Отже, це ти запустив ракету! Що тепер робити?
— А чи не можна я-я-як-небудь зу-у-пинити ра-а-а-аке-ту?
— Як же її зупиниш?
— Ну, натиснути ще яку-небудь к-к-но-п-о-чку.
— Я тобі як дам кнопочку! Ти натиснеш кнопочку, ракета зупиниться, і ми з тобою застрянемо серед світового простору! Ні, вже краще полетимо на Місяць.
— Але ж на Місяці, кажуть, нічого їсти, — мовив Пончик.