Хоча ракета мчала з страшенною швидкістю, пролітаючи дванадцять кілометрів за одну секунду, Незнайкові здавалося, що вона завмерла на місці й ні на півпальця не наближається до Місяця. Це пояснюється тим, що відстань од Землі до Місяця дуже велика — майже чотириста тисяч кілометрів. При такій величезній відстані швидкість дванадцять кілометрів на секунду не така вже й велика, щоб її можна було помітити оком, та ще перебуваючи в ракеті.
Минуло дві чи три години, а Незнайко все дивився на Місяць і ніяк не міг від нього одірвати погляду. Місяць наче притягав до себе його очі. Нарешті він відчув якесь болісне посмоктування в животі й лише тоді зміркував, що настала пора обідати. Він швиденько спустився в харчовий відсік і побачив, що Пончик прокинувся й уже щось апетитно жує.
— Е, та ти, я бачу, вже взявся до обіду! — закричав Незнайко. — Чому ж мене не почекав?
— Так це в мене ще не обід, а те саме… тренування, — відповів Пончик.
— Ну, тоді кінчай тренування, і будемо обідати, — сказав Незнайко. — Що там у нас є смачненького?
— На перше можу порекомендувати дуже добрий космічний суп-розсольник, на друге — космічні голубці, на третє — космічний кисіль з яблук.
З цими словами Пончик дістав із термостата кілька трубочок з супом, голубцями та киселем, і друзі заходилися обідати. Покінчивши з цим заняттям, Пончик сказав, що для правильного травлення після обіду треба трохи поспати. Він одразу ж заснув, повиснувши серед харчового відсіку і розкинувши в сторони руки й ноги. Незнайко вирішив зробити так само, але йому не подобалося, що під час сну в стані невагомості руки й ноги роз'їжджаються в сторони, тому він заклав ногу за ногу, неначе сидів на стільці, а руки склав на грудях кренделем.
Прибравши таку позу, Незнайко всіляко намагався заснути. Якийсь час він прислухався до плавного шуму реактивного двигуна. Йому здавалося, що двигун потихеньку шепче йому на вухо: «Чаф-чаф-чаф-чаф!» Ці звуки поступово заколисали Незнайка, й він заснув.
Минуло кілька годин, і Незнайко відчув, що його хтось торсає за плече. Розплющивши очі, він побачив Пончика.
— Прокинься скоріше, Незнайку! Біда! — бурмотів Пончик злякано.
— Яка біда? — спитав, уже зовсім прокинувшись, Незнайко.
— Біда, братику, ми, здається, проспали вечерю!
— Тьху на тебе з твоєю вечерею! — розсердився Незнайко. — Я думав, хтозна-що трапилось!
— Дивуюся твоїй безтурботності! — сказав Пончик. — Режим харчування порушувати не можна. Все треба робити вчасно: і обідати, і снідати, і вечеряти. Все це не жарти!
— Ну, гаразд, гаразд, — нетерпляче мовив Незнайко. — Ходімо спочатку на Місяць подивимось, а потім можеш хоч обідати, хоч вечеряти й навіть снідати заодно.
Друзі піднялися в астрономічну кабіну й зазирнули у верхній ілюмінатор. Те, що вони побачили, приголомшило їх. Величезна світна куля висіла над ракетою, затуляючи небо з зірками. Пончик так злякався, що у нього затряслись і губи, й щоки, і навіть вуха, а з очей потекли сльози.
— Це що?.. Це куди?.. Зараз об це вдаримося, га? — забелькотів він, чіпляючись за рукав Незнайка.
— Тихше ти! — прикрикнув на нього Незнайко. — По-моєму, це просто Місяць.
— Як, просто Місяць? — здивувався Пончик. — Місяць же маленький!
— Авжеж, Місяць. Просто ми підлетіли до нього близько.
Незнайко піднявся під стелю кабіни і, припавши до верхнього ілюмінатора, розглядав поверхню Місяця. Тепер Місяць було видно так, як буває видно в телескоп з Землі, і навіть краще. На його поверхні досить добре можна було розгледіти й пасма гір, і місячні цирки, й глибокі тріщини або розломи.
— Піднімайся, Пончику, сюди, — сказав Незнайко. — Подивишся, як добре видно Місяць.
Пончик знехотя піднявся вгору й почав спідлоба позирати в ілюмінатор. Те, що він побачив, не принесло йому полегкості. Він помітив, що Місяць тепер не стояв на місці, а наближався з помітною швидкістю. Спочатку його було видно як величезний, зазбільшки з півнеба, сяючий круг… Цей круг поволі розростався і зрештою заповнив собою все небо. Тепер, хоч куди глянь, на всі боки простяглася поверхня Місяця з перекинутими догори дном гірськими пасмами, місячними кратерами й долинами. Все це погрозливо висіло над головою й було вже так близько, що, здавалося, досить тільки простягти руку — і можна помацати верхівку якоїсь місячної гори.