Знайко взяв камінь у руку, й рука його освітилася слабким мерехтливим світлом, яке наче лилося з каменя. Чим довше дивився Знайко на камінь, тим яскравіше, здавалося, він світився. І вже здалося Знайкові, що в кімнаті стало не так темно, як було спочатку. І він міг уже розгледіти в темряві і стіл, і стільці, і книжкову полицю. Знайко взяв з полиці книжку, розгорнув її і поклав на неї місячний камінь. Камінь освітив сторінку так, що навколо нього було можна розрізнити окремі літери й прочитати слова.
Знайко зрозумів, що місячний камінь випромінював якусь енергію. Він одразу ж хотів побігти й розповісти про своє відкриття коротулькам, але згадав, що вони всі вже давно сплять, і не захотів їх будити.
Другого дня Знайко сказав коротулькам:
Сьогодні ввечері приходьте, братики, до мене. Я вам покажу дуже забавну штуку.
— Яку штуку? — поцікавилися всі.
— От приходьте, побачите.
Усім, звичайно, дуже цікаво було узнати, що за штуку покаже Знайко. Поспішайко від нетерпіння так хвилювався, що за обідом навіть їсти нічого не міг. Зрештою він не витерпів, пішов до Знайка і причепився до нього так, що Знайко змушений був відкрити свою таємницю. Таким чином, коротулькам усе стало відомо заздалегідь, але це тільки посилювало їхню цікавість. Кожному хотілось своїми очима побачити, як світиться у темряві камінь.
Щойно сонечко сховалося за обрієм, всі вже були у Знайка в кімнаті.
Ви рано прийшли, — сказав коротулькам Знайко. — Камінь зараз не може світитися, бо ще дуже видно. Він буде світитися, коли настане цілковита темрява.
— Нічого, ми почекаємо, — відповів Сиропчик. — Нам поспішати нікуди.
— Ну, чекайте, — погодився Знайко. — А я тим часом, щоб вам не нудьгувати, розкажу про це цікаве явище.
Він поклав на стіл, за яким повсідалися коротульки, місячний камінь і почав розповідати про те, що в природі є речовини, які набувають здатності світитися в темряві, після того як їх піддано дії променів світла. Таке світіння називається люмінесценцією. Деякі речовини набувають здатності випромінювати світло навіть під впливом невидимих ультрафіолетових, інфрачервоних або космічних променів.
— Можна припустити, що з такої речовини і складається місячний камінь, — сказав Знайко.
Щоб розважити коротульок іще чим-небудь, Знайко виклав їм свою теорію про те, що Місяць — це така велика куля, всередині якої є друга куля, і на цій внутрішній кулі живуть місячні коротульки.
Поки Знайко ділився з своїми друзями цими корисними знаннями, кімнату поступово огортав морок. Коротульки що є сили витріщали очі на місячний камінь, який лежав перед ними, але не помічали ніякого світіння. Поспішайко, який був найбільш неорганізованим, весь час крутився від нетерпіння й не міг всидіти на місці.
— Ну чого він не світиться? Ну коли ж він буде світитися? — раз у раз повторював він.
— Зажди трошки. Ще дуже видно, — заспокоював його Знайко.
Нарешті темрява стала такою, що не було видно ні каменя, ні навіть стола, на якому він лежав. А Знайко все повторював:
— Заждіть трошки, ще дуже видно.
— Справді, братики, так видно, що хоть картини малюй! — підтримав Знайка Тюбик.
Хтось тихенько засміявся. У темряві не можна було розібрати хто.
— Все це нісенітниця якась! — сказав Поспішайко. — По-моєму, камінь не світитиметься.
— А чого йому світитися, якщо й без того видно, — сказав Гвинтик.
Хтось знову засміявся. Цього разу голосніше. Здається, це був Незнайко. Він був найсміхотливіший.
— Ти, ІІоспішайку, все кудись поспішаєш. Тобі все найшвидше хочеться, — сказав Сиропчик.
— А тобі не хочеться? — сердито пробуркотів Поспішайко.
— А куди мені спішити? — відповів Сиропчик. — Хіба тут погано? Тепло, світло, й мухи не кусають.
Тоді вже всі коротульки не витримали і голосно розреготалися. Усім так сподобався вислів Сиропчика про мух, що його стали повторювати на всі лади. Нарешті Гусля сказав:
— Які там мухи! Всі мухи давно сплять!
— Правда! — підхопив лікар Пілюлька. — Мухи сплять, і нам пора спати! Вистава закінчилася!