Сказавши це, я взяв свічку і пішов спати, а запал мій пропав.
Розділ V
Місяць майже добігав кінця, коли, поступившись нарешті наполегливості моєї сестри, я вирушив з нею до Вілдфел-Холу. На наш подив, нас провели до кімнати, де першим об’єктом, що впадав ув око, був мольберт, а біля нього стояв стіл, захаращений рулонами полотна, пляшками з олією та лаком, палітрою, щітками, фарбами та іншим причандаллям. Під стіною стояло кілька недописаних ескізів, а також декілька завершених картин – здебільшого з ландшафтами й постатями.
– Мушу запросити вас до своєї студії, – повідомила місіс Грем, – бо у вітальні не топилося й біля холодного коминка буде незатишно.
І, звільнивши пару стільців від мистецького мотлоху, запропонувала нам сідати, а сама знову зайняла місце біля мольберта. Поки ми розмовляли, вона вряди-годи позирала на картину і пензлем додавала штрихів, ніби для неї неможливо було відірватися від малювання. Це був краєвид Вілдфел-Холу, який можна було побачити вранці з поля, що лежало нижче, там, де Хол темним рельєфом вимальовувався на тлі сріблясто-синього неба із кількома червоними смужками на обрії, достеменно і дуже витончено написаними.
– Бачу, ваше серце – у вашій роботі, місіс Грем, – зауважив я. – Прошу, працюйте далі, бо якщо ви дозволите нашій присутності перервати вас, ми вважатимемо себе небажаними гостями.
– О ні! – відповіла вона, кинувши пензлика на стіл, ніби щось спонукало її до ввічливості. – Небагато в мене гостей буває, тож я ладна приділити кілька хвилин тим, хто вшанував мене своїми відвідинами.
– Ви майже завершили свою картину, – сказав я, підходячи, аби роздивитись її ближче, причому з більшим захопленням і втіхою, ніж мені хотілося б показати. – Гадаю, кілька додаткових штрихів на передньому плані завершать її. Але чому ви назвали картину «Маєток Фернлі, в Кемберленді», а не «Вілдфел-Хол, у графстві N»? – запитав я про назву, яку вона старанно вивела маленькими літерами внизу полотна.
Тієї ж миті я відчув, що вчинив зухвало, бо вона почервоніла і завагалася, та за хвилю з якоюсь відчайдушною відвертістю відповіла:
– Бо я маю друзів – принаймні знайомих, – від яких я бажала б приховати своє теперішнє місце проживання; і оскільки вони могли б побачити картину й, можливо, впізнали б стиль попри вигадані ініціали автора, то я перестрахувалася, щоб збити їх зі сліду, якби вони спробували в такий спосіб знайти мене.
– Тож ви не маєте наміру лишити картину собі? – сказав я, палко бажаючи якось змінити тему.
– Ні, я не можу дозволити собі малювати для власної розваги.
– Мама відправляє всі свої картини до Лондона, – повідомив Артур, – там продають їх для неї і висилають нам гроші.
Розглядаючи інші картини, я відзначив симпатичний ескіз Лінден-хоупу – краєвид з вершини пагорба; ще один краєвид старого Холу – в сонячному мареві тихого літнього полудня; і просту, але разючу маленьку картину, де було зображено замислену дитину над жменькою зів’ялих квітів – на обличчі її завмер вираз глибокого і сумного жалю, зображена вона була на тлі темних низьких пагорбів, осінніх ланів і похмурого неба.
– Знаєте, страшенно бракує сюжетів, – зауважила прекрасна художниця. – Я вже писала старий Хол місячної ночі, і гадаю, що муситиму малювати його на тлі зимової днини, а потім знову його ж на тлі темного хмарного вечора, бо мені немає більше чого малювати. Мені казали, що десь тут по сусідству є прегарний краєвид на море. Це правда? І чи можна до нього дійти пішки?
– Так, якщо ви не маєте нічого проти прогулянки майже в чотири милі. Трохи менше восьми миль туди й назад – і дорога не дуже гарна.
– А як туди дістатися?
Я почав пояснювати, як тільки міг, і якраз розповідав про шляхи, алеї та поля, які треба було перетнути, де йти прямо, а де звернути ліворуч чи праворуч, аж вона урвала мене.
– О, зупиніться! я забуду кожне слово з ваших вказівок, перш ніж вони мені стануть у пригоді. Я не думатиму про цю прогулянку до наступної весни; а потім, можливо, й потурбую вас. Зараз ми стоїмо на порозі зими, і…
Вона раптом зробила паузу й підхопилася зі свого місця, а потім сказала: «Вибачте, я на хвилинку», і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.
Я поглянув у напрямку вікна, – бо її очі недбало зупинились на ньому за мить до цього, – і встиг угледіти поли чоловічого пальта, які щезли за високим гостролистом, що ріс між вікном і верандою.
– Це мамин друг, – повідомив Артур. Роза і я перезирнулися.
– Я не знаю, як її взагалі розуміти, – прошепотіла Роза.