Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.
Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так разюче збігались із моїми власними ідеями, та й виглядала вона такою гожою, що я пішов додому зачарований; і по дорозі почав ловити себе на думці, що було б, мабуть, краще збувати свої дні з такою жінкою, ніж із Елізою Мілворд; а подумавши про це, зашарівся (фігурально) від власної непостійності.
Увійшовши до вітальні, я побачив Елізу з Розою. Несподіванка ця не була такою приємною, як мала бути. Ми довго й невимушено розмовляли, але я знайшов її радше легковажною і навіть трохи прісною, надто ж у порівнянні із більш зрілою і серйознішою місіс Грем. Оце вам і постійність!
«Втім, – думалося мені, – я не повинен одружуватись із Елізою, оскільки моя мати заперечує проти цього, і я не повинен вводити дівчину в оману думкою, що мав намір це зробити. Тож якщо цей настрій триватиме й надалі, мені буде не так важко звільнити мою любов від легкого, проте безжального впливу Елізи; і хоча місіс Грем, можливо, викличе стільки ж заперечень, мені можуть дозволити, як дозволяють лікарям, лікувати більше зло меншим, бо я не закохаюся у молоду вдову, як і вона у мене – це точно, – але якщо я знаходжу невеличку втіху в її товаристві, то мені, звісно ж, можуть дозволити шукати його; і якщо особистість її буде достатньо яскравою, аби затьмарити Елізин чар, тим краще, але навряд чи зможу я думати про це».
І відтоді не було такої днини, аби я не опинявся біля Вілдфелу приблизно о тій годині, коли моя нова знайома зазвичай залишала свою оселю; але так мінявся час її виходу з дому і місця її прогулянок, так ненадовго виходила вона прогулятися, що я вже схилявся до думки, що вона докладала стільки ж зусиль, щоб уникати моєї компанії, скільки докладав я, аби знайти її; та це була надто прикра гіпотеза, щоб міркувати над нею хоча б хвилину після того, як я відмовився від такої думки.
Проте одного спокійного ясного березневого дня, коли я наглядав пополудні за накочуванням луки і відновленням огорожі, в долині з’явилася місіс Грем, – в руці у неї був альбом, і вона відразу ж узялася до свого улюбленого малярства, у той час як Артур будував греблі в мілкій кам’янистій річці. Я облишив і луку, й огорожу і швидко попрямував до них, та мене випередив Санчо, – зачувши свого молодого друга, він налетів на нього з такою радістю, що Артур упав у річку; на щастя, він упав на каміння, а не у воду, тож потім лише посміявся з цього нещасливого випадку.
Місіс Грем вивчала голі зимові дерева і енергійними делікатними штрихами замальовувала до альбому їхні віти. Вона говорила небагато, але я стояв і спостерігав за рухом її олівця: це було справжнє задоволення – наглядати, як вправно орудують ним ті прегарні жваві пальчики. Але незабаром вони почали тремтіти і робити хибні штрихи, а місіс Грем засміялася і, відклавши олівця набік, сказала, що моя увага не йде на користь її ескізові.
– Тоді, – сказав я, – поки ви закінчите, я побуду з Артуром.
– Я хотів би проїхати верхи, містере Маркгаме, якщо мама мені дозволить, – повідомила дитина.
– Верхи на чому, мій хлопчику?
– На тій коняці, – відповів він, показуючи на поле, де тягла коток велика чорна кобила.