Після цього звернулася з якимось зауваженням чи то до Рози, чи до Елізи.
– До речі, місіс Грем, – помовчавши, озвався Фергус, – ідучи сюди, ми обговорювали питання, яке ви легко можете для нас вирішити, оскільки воно вас-таки і стосується. Річ у тому, що ми часто балакаємо про вас, адже декому з нас і робити немає чого, як теревенити про сусідів, тож нова людина стає для нас неоціненним джерелом розваги. Отже хотілося б, аби ви з’ясували нам ось які питання…
– Прикуси язика, Фергусе! – вигукнула Роза, яку лихоманило від страху й гніву.
– Не буду, кажу тобі. Питання, які вас просять з’ясувати, ось які: по-перше, де ви народилися, звідки походите й де мешкали раніше. Дехто каже, що ви – іноземка, а дехто – англійка, одні кажуть, що з півночі, другі – що з півдня, а треті…
– Добре, містере Фергусе, я вам скажу. Я – англійка, тож не розумію, чому хтось повинен сумніватися у цьому, а народилася у сільській місцевості, ні на крайній півночі й ні на півдні нашого щасливого острова; і саме в селі я й провела більшу частину свого життя. Сподіваюся, ви задоволені, бо я не в гуморі, щоб відповідати на такі запитання.
– А ще нам хотілося б знати…
– Ні, жодних запитань! – засміялась вона, а тоді покинула своє місце й, сівши біля нас із Артуром, спробувала залучити мене до розмови.
– Пане Маркгаме, – сказала вона, у той час як її швидка манера говорити і яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про її занепокоєння, – ви вже забули про той прегарний морський краєвид, який ми згадували кілька днів тому? Гадаю, ви розповісте мені, як туди дістатися, бо якщо ця чудова погода триватиме далі, то, можливо, я прогуляюся туди і зроблю ескіз; я вже вичерпала всі сюжети, тож не можу дочекатись цієї нагоди.
Я хотів був виконати її прохання, але мене урвала Роза.
– О, не розповідай, Гілберте! – вигукнула вона. – Це ви Бухту маєте на увазі, місіс Грем? То дуже довга прогулянка навіть для вас, а про Артура й мови бути не може. Але ми давно вже хотіли організувати пікнік і поїхати до Бухти; і якщо ви зачекаєте, поки розпогодиться, то я певна, що ми всі будемо дуже раді бачити вас.
Бідолашна місіс Грем виглядала збентеженою і намагалася знайти якусь відмовку, але Роза, чи то співчуваючи її самотньому життю, чи то бажаючи розвинути далі це знайомство, й слухати не хотіла ніяких заперечень. Вона сказала, що там будуть лише друзі, а найкращий краєвид відкривається з Кручі, до якої цілісіньких п’ять миль.
– Якраз гарна прогулянка для панів, – продовжувала Роза, – а панночки правитимуть кіньми і йтимуть пішки по черзі; ми візьмемо свій екіпаж, запряжений поні, там поміститься Артур і три жінки, а ще знаряддя для малювання та харчі.
Тож пані Грем урешті пристала на цю пропозицію. Обговоривши час і спосіб здійснення запланованої екскурсії, ми попрощалися й пішли додому.
Але то було в березні. Минув холодний дощовий квітень і два тижні травня, перш ніж ми зважилися на нашу експедицію із обґрунтованою надією здобути втіху, яку шукаєш у приємних краєвидах, веселій компанії, свіжому повітрі, доброму частуванні й фізичних зусиллях. Одного ранку ми запрягли поні й вирушили в мандрівку. Компанія складалася із місіс Грем та її сина, Мері й Елізи Мілворд, Джейн і Ричарда Вілсонів, а також Рози, Фергуса і Гілберта Маркгамів.
Містера Лоренса також було запрошено приєднатися до нас, але з якоїсь причини, краще відомої йому самому, він відмовився. Коли я сказав йому про мандрівку, він повагався і запитав, хто буде ще. Почувши про міс Вілсон, він, здавалося, наполовину схилився до того, аби піти, але коли я згадав місіс Грем, думаючи, що це могло бути ще одним стимулом, то це мало протилежний ефект: він відхилив пропозицію, і, сказати правду, це рішення не було для мене прикрим.
До Бухти ми дісталися майже опівдні. Місіс Грем весь час ішла пішки; більшу частину шляху пішки пройшов і Артур, бо він був зараз набагато витривалішим і активнішим, крім того, йому не подобалось сидіти в екіпажі з чужими людьми, тоді як усі його друзі – і мама, і Санчо, і пан Маркгам, і міс Мілворд – гуляли зеленими луками й польовими дорогами.
Гарні спогади лишилися в мене про ту прогулянку твердою дорогою, понад якою росли дерева або траплялися живоплоти з чудовими пахощами; йшли ми і польовими прослідками через луки, де росло запахуще квіття і молода зелена трава. Щоправда, Елізи поряд зі мною не було, та вона сиділа в екіпажі й, гадаю, так само щаслива була, як і я; коли ми подалися навпростець через поле, і маленький екіпаж зник за деревами, я й на мить не засмутився з того, що з поля мого зору пропав милий маленький капелюшок і шаль, – надто вже щасливий був я в товаристві пані Грем, аби жалкувати за Елізою Мілворд.