– Либонь, я знаю, для кого це, – сказав Фергус, помітивши, з якою втіхою розглядаю я томик. – Це для міс Елізи, точно.
Він виголосив це так упевнено і з таким обізнаним виглядом, що я був радий заперечити йому.
– Ти помиляєшся, хлопче, – сказав я. – А зараз іди сюди, псяюхо ти ледачий, і хоч раз побудь корисним – попрацюй тут, поки я не повернуся.
– Поки не повернешся? І куди ж ти оце зібрався, га?
– Тобі байдуже до того; а повернусь я ще до полудня.
– Ох, лишенько! А доти я маю гарувати, як віл, та ще й заставляти до роботи всіх цих парубків? Ну-ну! Що ж, послухаюся тебе, задля винятку, звичайно. Ану, хлопці, до роботи! Ось я прийшов пособити вам – і горе тому чоловікові або й жінці, що хоч на мить зупиняться – чи то роззирнутися наокіл, чи потилицю почухати, чи висякатися! Ніяких виправдань – робота, робота й робота в поті чола!
Поки він виголошував оту промову і тішив наймитів та наймичок, я подався додому і, переодягнувшись, попрямував із книгою у кишені до Вілдфел-Холу.
– Ого, – вигукнув мій брат, – то ви з нею так далеко зайшли, що подарунками обмінюєтеся?!
Не зовсім так, старий жевжику; то був мій перший експеримент, і я нетерпляче очікував його наслідків.
Після тієї мандрівки ми ще кілька разів бачилися з пані Грем, і я побачив, що вона не цурається мого товариства, якщо я обмежуюся обговоренням абстрактних питань або загальних тем, та щойно доходило до сентиментів чи ніжних поглядів, як її ставлення до мене мінялося і наступного разу вона була недоступна й холодна, мов крига. Проте ця обставина не надто мене бентежила, оскільки, як я гадав, випливало воно не з якоїсь нелюбові до моєї особи, а з упередженості проти другого шлюбу, – чи то з надмірної прихильності до свого покійного чоловіка, чи тому що з неї було вже досить того заміжжя. Спершу вона мовби тішилася тим, що гамувала мою пиху і нівечила мою самовпевненість, – мушу зізнатися, це глибоко вражало мене, хоча й спонукало до помсти, – та переконавшись, що я не був тим легковажним самовдоволеним джиґуном, за якого вона мене спочатку прийняла, вона почала по-іншому ставитися до моїх скромних залицянь. То було поважне, майже сумовите невдоволення, і незабаром я навчився його не викликати.
«Нехай-но спочатку я стану добрим приятелем її синові, – думалося мені, – поміркованим і надійним другом для неї самої, а потім, коли вона не зможе обійтися без мого товариства і допомоги, побачимо, що робити далі».
Тож ми розмовляли про живопис, поезію, музику, теологію, геологію і філософію: раз чи два я позичав їй книгу, а якось вона позичила мені свою; я зустрічав її під час прогулянок так часто, як тільки міг, і приходив у її дім так часто, як міг наважитися. Моїм першим приводом для візиту був цуцик, якого я приніс у подарунок Артурові, – батьком того песика був Санчо, тож дитина страшенно зраділа, і це не могло не сподобатися мамі. Ще одним приводом була книжка, яку я приніс її синові, – знаючи смаки його матері, я представив ту книжку їй на затвердження, перш ніж презентувати Артурові. Потім я приніс їй деякі рослини для саду від імені своєї сестри, заздалегідь умовивши Розу послати їх. Щоразу я цікавився картиною, яку вона малювала з морського ескізу, і мене запрошували до студії та запитували моєї думки чи просили поради.
Під час останнього візиту ми обговорювали поезію сера Вальтера Скотта, і вона висловила бажання прочитати «Марміон», тож у мене виникла ідея зробити їй подарунок, і, повернувшись додому, я відразу ж замовив цю книжку, а сьогодні зранку й отримав. Та ще треба було знайти привід для нового візиту, тож я придбав блакитного сап’янового нашийника для Артурового песика; і коли хлопчик отримав цей подарунок, то радість його була більша, ніж того заслуговувала вартість дарунка або егоїстичний мотив дарувальника, а я ризикнув попросити дозволу місіс Грем ще раз поглянути на картину.
– О так! Заходьте, – сказала вона (бо я зустрів їх у саду). – Я скінчила її й навіть у раму вставила. Скажіть мені свою останню думку, і якщо ви зможете запропонувати якесь подальше покращення, то воно буде належним чином розглянуте.