Вони справді були прегарні, – час від часу сонячне проміння сягало крізь переплетене галуззя дерев та кущів, і тоді їхня темна зелень ставала ясною й немовби аж просвічувала.
– Я майже шкодую, що я малярка, – зауважила моя співрозмовниця.
– Чому ж? А мені здається, що ви маєте радіти з того, що можете змальовувати на полотні всі пишноти природи.
– Ні, адже замість того, щоб тішитися цими пишнотами, я завжди думаю про те, як можна було б це передати на полотні, що цього ніколи не можна буде досягнути, то все воно радше марнота і прикрість духу.
– Може, вас воно й не задовольняє, зате ви захоплюєте інших своїми роботами.
– Що ж, врешті-решт, я не повинна скаржитися: небагато є людей, котрі отримують стільки задоволення від своєї важкої праці, як я. О, хтось іде! – з досадою сказала вона.
– Це містер Лоренс і міс Вілсон, – сказав я. – Вони нас не потурбують.
Ревнощів на її обличчя не було; та й чи мав я право шукати їх?
– Що за людина ця міс Вілсон? – запитала вона.
– Вона витонченіша і досконаліша, ніж більшість із представників її класу; а дехто каже, що вона приємна і має вишукані манери.
– Я знайшла її сьогодні холодною і досить зарозумілою.
– Дуже ймовірно, що вона й була такою в ставленні до вас. Упереджена, мабуть, бо, гадаю, розглядає вас, як свою суперницю.
– Мене! Це неможливо, містере Маркгаме! – здивовано і роздратовано сказала вона.
– Втім, я нічого про це не знаю, – сказав я, бо гадав, що її досада була спрямована головним чином проти мене.
Пара була на відстані кількох кроків од нас. Наша альтанка була розташована у затишному куточку, де алея звертала і ставала ширшою. Коли вони підійшли ближче, з виразу обличчя Джейн Вілсон я побачив, що вона звернула увагу Містера Лоренса на нас, і з її холодної, саркастичної посмішки та декотрих слів, які долинули до мене, я чудово зрозумів, що вона казала йому, ніби ми дуже прив’язані одне до одного. Я помітив, що Лоренс почервонів, мов буряк, потім зиркнув на нас крадькома і пішов далі, ніяк не реагуючи на її зауваження.
Виходить, він мав певні плани стосовно місіс Грем і не приховував би їх, якби вони були чесними. Вона, звісно, була невинною, а от він був мерзотником.
Поки я так думав, моя співрозмовниця хутко підвелася і, покликавши сина, сказала, що вони повертаються до товариства. Не було ал, жодних сумнівів у тому, що вона почула або здогадалась про щось із зауважень міс Вілсон, тож було цілком природно, що вона більше не хотіла продовжувати розмову віч-на-віч, тим паче що в той момент мої щоки палали від обурення на мою колишню подругу а вона могла неправильно витлумачити цю ознаку і прийняти її за рум’янець дурнуватого збентеження. Вже вкотре я розлютився на міс Вілсон; що більше я думав про її поведінку, то дужче ненавидів її.
Уже пізно ввечері я приєднався до гостей. Я знайшов місіс Грем уже готовою до від’їзду, – вона саме прощалася з товариством. Я запропонував провести її додому, навіть благав про це. Містер Лоренс стояв поруч із нами, він з кимсь балакав. Він не дивився на нас, однак, почувши моє щире прохання, замовк на півслові, аби почути її відповідь, а потім знову заговорив, й на обличчі у нього відбилася втіха, бо відповідь була негативною.
Так, це була відмова, рішуча, проте не жорстока. Її неможливо було переконати в тому, що на тих вузьких безлюдних дорогах, якими вони йтимуть з Артуром, існувала якась небезпека. Було ще видно, та й навряд чи зустріла вона б когось по дорозі, а якби й зустріла, то люди у нашім краю спокійні й нездатні зашкодити, у чому вона була повністю переконана. Вона й слухати не хотіла, щоб хтось її супроводжував, хоча і Фергус пропонував їй свої послуги, а наша матуся просила дозволу послати з нею когось із наших наймитів.
Коли вона пішла, гості стали для мене порожнім місцем. Лоренс намагався залучити мене до розмови, але я урвав його і відійшов. Незабаром після цього товариство розійшлося. Коли Лоренс підійшов попрощатися зі мною, я не подав йому руки і вдав, ніби не чую, як він каже добраніч, поки він не повторив цього побажання вдруге, і вже потім, аби звільнитись від нього, я щось пробурмотів у відповідь і сердито кивнув.
– У чому справа, Маркгаме? – прошепотів він. Я люто і зневажливо зиркнув на нього.
– Ти гніваєшся, бо місіс Грем не дозволила тобі провести її додому? – запитав він із легкою усмішкою, яка довела мене майже до нестями.
– А яке твоє діло? – запитав я.
– Та ніякого, – відповів він, – от тільки… – Він глянув на мене й урочисто виголосив: – Тільки дозволь мені сказати тобі, Маркгаме, що, якщо ти маєш які-небудь плани стосовно тієї особи, то вони неодмінно проваляться; і мені сумно дивитись, як ти плекаєш даремні надії і витрачаєш сили, аби…