– Куди це ти збираєшся, Гілберте? – запитала Роза якось увечері після чаю.
– Прогулятися.
– Ти завжди чистиш свого капелюха так ретельно, і так гарно зачісуєш чуба, і одягаєш такі модні нові рукавички, коли йдеш на прогулянку?
– Не завжди.
– Ти збираєшся до Вілдфел-Холу, чи не так?
– Чому ти так думаєш?
– Тому що ти маєш такий вигляд, ніби збираєшся туди. Знаєш, мені хотілося б, аби ти не ходив туди так часто.
– Не кажи дурниць, дитино! Я не ходив туди жодного разу за шість тижнів.
– Добре, але на твоєму місці я б не мала стільки справ із місіс Грем.
– Чому, Розо? Ти що, теж піддаєшся думці більшості?
– Ні, – відповіла вона, вагаючись, – але я стільки всього чула про неї останнім часом, – і від Вілсонів, і в родині вікарія, – та й мама каже, що якби вона була пристойною особою, то не жила б сама. А хіба ти не пам’ятаєш тієї справи з вигаданим іменем на картині – вона це пояснила тим, що мала друзів чи знайомих, від яких хотіла приховати своє теперішнє місце проживання, а потім вибігла з кімнати, коли прийшла та людина, про яку Артур з таким таємничим виглядом сказав нам, що то друг його мами?
– Так, Розо, я все це пам’ятаю; і я можу пробачити твої жорстокі висновки, бо цілком можливо, що якби я сам не знав її, то повірив би у те ж саме, що й ти; але, дяка Богові, я таки знаю її, тож був би негідний називатися чоловіком, якби міг повірити в те, що не почув з її власних уст. З таким же успіхом повірив би я і в плітки про тебе, Розо.
– О Гілберте!
– Бач, ти ж не думаєш, що я міг би повірити в щось подібне!
– Хотілось би сподіватись, що таки не повіриш!
– А чому? Бо я знаю тебе, а її знаю так само добре.
– О ні! ти ж нічого не знаєш про її колишнє життя; а торік о цій порі не знав навіть, що така особа існує.
– Байдуже. Можна зазирнути людині в очі й за одну мить дізнатися про широчінь і глибину її душі, а не витрачати на це все життя, якщо та людина не хотіла відкривати тобі своєї душі або якщо у тебе просто не вистачило глузду її зрозуміти.
– Отже, ти збираєшся до неї?
– Авжеж!
– Але що скаже мама, Гілберте!
– Мамі не потрібно про це знати.
– Але колись вона все одно дізнається, якщо ти туди вчащатимеш.
– «Вчащатимеш»! Ми друзі з пані Грем, і жодна жива душа цьому не завадить, – ніхто не має права втручатися в нашу дружбу.
– Але якби ти знав, що говорять, то був би обережнішим, як заради неї, так і заради себе. Джейн Вілсон вважає твої візити до Холу ще одним доказом її розбещеності…
– Триклята Джейн Вілсон!
– А Еліза Мілворд страшенно засмучена.
– Сподіваюсь, що засмучена.
– А я на твоєму місці такого не робила б.
– Не робила б? До речі, звідки вони знають, що я туди ходжу?
– Від них ніщо не сховається: вони все вистежують.
– Ніколи про це не думав! Виходить, вони хочуть вчинити з нашої дружби привід для скандалу! Принаймні це доводить брехливість усіх інших їхніх пліток. Не забувай заперечувати їм, Розо, допіру матимеш таку нагоду.
– Але вони не кажуть мені відкрито про це: я дізнаюсь, про що вони думають, лише через натяки, а також із інших балачок.
– Ну, тоді, я не піду сьогодні, бо вже вечоріє. Чорти б їх ухопили, цих пліткарок! – гірко пробурмотів я.
І тут до кімнати увійшов вікарій – ми були надто поглинуті розмовою, аби почути, що він стукає у двері. Після того, як він бадьоро і по-батьківському привітав Розу, яка була його пестункою, він глянув на мене.
– Ага, сер! – сказав він. – Перестали ви до мене учащати. Ану – дайте – мені – подумати, – повільно продовжував він, умостивши своє огрядне тіло в крісло, яке Роза запобігливо йому принесла, – вже минуло – шість тижнів – за моїми підрахунками, відтоді як ви востаннє з’являлись – у мене – на порозі! – він сказав це з притиском і гупнув своїм ціпком об підлогу.
– Невже, сер? – запитав я.
– Атож! Це так! – він ствердно кивнув і знай дивився на мене з якоюсь розгніваною урочистістю, тримаючи свого масивного ціпка між колінами і поклавши долоні на набалдашник.