– Я був зайнятий, – сказав я.
– Зайнятий! – глузливо повторив він.
– Так, я косив сіно; а зараз почалися жнива.
– Гм!
Тієї миті увійшла моя матінка і, на моє щастя, відвернула його увагу від мене. Вона глибоко шкодувала, що він не прийшов трохи раніше, якраз до чаю, але запропонувала знову його приготувати.
– Для мене ніякого чаю, дякую, – відповів він, – я буду вдома за кілька хвилин.
– Ох, залишіться і скуштуйте трохи! Чай буде готовий за п’ять хвилин.
Але він відхилив пропозицію величним помахом руки.
– Я скажу вам, чого б я випив, місіс Маркгам, – сказав він. – Я вип’ю келих вашого чудового елю!
– Із задоволенням! – вигукнула моя мати, а потім подзвонила і звеліла служниці принести елю.
– Я думав, – продовжував він, – що лише зазирну до вас по дорозі та скуштую вашого домашнього елю. Я був з візитом у місіс Грем.
– З візитом?
Він похмуро кивнув і додав:
– Я вважав своїм обов’язком це зробити.
– Справді! – вигукнула моя матінка.
– А чому, містере Мілворд? – запитав я.
Він суворо поглянув на мене і, знову обертаючись до моєї матері, повторив:
– Я вважав своїм обов’язком це зробити! – і ще раз гупнув ціпком об підлогу. Моя мати сиділа навпроти і захоплено слухала його. Він продовжував, хитаючи головою: – «Місіс Грем, – сказав я, – жахливі чутки!» «Які, сер?» – каже вона, вдаючи, ніби не знає, про що я. «Це – мій – обов’язок – як – вашого пастора, – мовив я, – казати вам усе, що сам я вважаю гідним догани у вашій поведінці, і все, на що в мене є причини для підозри, і що інші розповідають мені стосовно вас…» Тож я їй і сказав!
– Ви сказали, сер? – вигукнув я, схоплюючись зі свого місця і вдаривши кулаком по столу.
Він лише глипнув на мене і провадив далі:
– Це був болісний обов’язок, місіс Маркам, – але я сказав їй!
– І як вона сприйняла це? – запитала матінка.
– Озлоблено, боюсь – озлоблено! – відповів він, засмучено хитаючи головою, – і водночас далися взнаки непристойні, неправильно спрямовані пристрасті. Її обличчя побіліло, і вона вдихала повітря через зціплені зуби, що виглядало дико, – але вона не представила жодного часткового виправдання чи захисту; і з якимось безсоромним спокоєм – який приголомшував у такій молодій людині, – це було все одно, як сказати мені, що моє умовляння було даремним, а моя пасторська порада абсолютно відкинута нею, – навіть більше, що сама моя присутність була неприємною, поки я говорив такі речі. І я невдовзі пішов, бо для мене було вже занадто очевидно, що нічого не можна зробити, – і побивався страшенно, що її випадок був таким безнадійним. Але я твердо вирішив, місіс Маркгам, що мої дочки не будуть – спілкуватись із нею. Прийміть те ж рішення стосовно своїх! Щодо ж ваших синів – щодо вас, юначе… – продовжував він, суворо обертаючись до мене.
– Щодо МЕНЕ, сер… – почав був я, але затнувся і, відчувши, що весь тремчу від люті, більше нічого не сказав, а зробив наймудріше – схопив свого капелюха та й вискочив з кімнати, так грюкнувши за собою дверима, що весь дім задвигтів, а моя матінка аж скрикнула.
Наступної хвилини я вже поспішав до Вілдфел-Холу. Не знаю, навіщо я туди йшов, та треба було кудись іти, а куди ж іще підеш, як не до Гелени: я мусив побачити її й поговорити з нею, та не знав, що казатиму їй і як діятиму за тих прикрих обставин. Так багато думок було у мене в голові, що вони обернулися справжнісіньким сум’яттям.
Розділ XII
Минуло хвилин із двадцять, і попереду забовваніли похмурі кам’яниці Вілдфел-Холу. Я зупинився біля воріт, щоб утерти чоло, звести дух і трохи заспокоїтися. Швидка хода погамувала моє збудження, і я рушив садовою стежкою. Проходячи повз обжите крило будівлі, через відчинене вікно я помітив місіс Грем, яка повільно міряла кроками свою самотню кімнату.
Здавалось, мій прихід схвилював і навіть злякав її, наче вона думала, що я також прийшов звинувачувати її. Я шукав її товариства, щоб поспівчувати їй, але мені стало соромно казати про візит вікарія, тож я вирішив поки що промовчати.
– Я прийшов невчасно, – сказав я, надавши своєму обличчю бадьорого виразу, – але не забиратиму вашого часу.
Вона всміхнулася мені, – мляво, але доброзичливо, сказати б, навіть із вдячністю.
– Ви така сумна, Гелено! А чому в коминку не топиться? – запитав я.
– Ще ж літо, – відповіла вона.
– Ми завжди топимо вечорами, а цей холодний дім тим паче потрібно опалювати.
– Ви ж самі сказали, що не пробудете тут довго, та й Артур уже в ліжку.