Жителів Трентона, які особисто познайомилися з гессенським окупаційним загоном, не міг, звичайно, обдурити їх зовнішній вигляд. Якийсь обірваний чоловік приколов на вила закривавлену хустку і махав нею перед носом офіцерів, яких вели мимо. Старі жінки почали кричати і загрожувати, що вони задушать всіх полонених, які прийшли до Америки, щоб вкрасти їхню свободу.
— Прокляті гессенці і всі німці! — люто кричали вони. — Проклятий король і благословенний генерал Baшінгтон!
Тоді один офіцер з визвольної армії виліз на гармату і звернувся до схвильованих народних мас з короткою промовою.
— Гессенці, — почав він, — не прийшли сюди по своїй волі. Їх примусили воювати їхні князі. В боротьбі ми не знали пощади, але тепер, коли вони полонені, не будемо вважати їх нашими ворогами. Давайте радіти перемозі, як справжні борці за свободу, і не думати про справедливу помсту. Так, радіймо цій перемозі, бо вона доводить нам І цілому світові, що ми, американці, можемо відстояти свою незалежність. Радіймо, але не спочиваймо на лаврах. У війні щастить тільки тому, хто сам собі дає раду. Від нас — народу — залежить усе, сучасність і майбутнє, свобода сьогодні і щастя завтра. Але тому, що свобода нікому не дарується, а тільки завойовується, то вона лишається тільки у того, хто вірний її духові, хто завжди готовий боротися проти її ворогів, хто завжди готовий повстати за неї, коли вона кличе. Про це ми будемо пам’ятати після цієї і після всіх наступних перемог. Ціна свободи — це пильність повсякчас!
Промовець закінчив під гучні оплески і скочив з гармати на землю.
Деякі жінки були так вражені, що побігли до своїх домівок, щоб принести полоненим горілку і хліб. З кількома гессенськими дітьми переможці вже зав’язали дружбу. Вони любили дітей, тому що любили світ, тому що любили майбутнє. Вони розділили з дітьми ті убогі шматки, які мали, обдарували їх бідними і дивними скарбами, які знаходили в своїх кишенях: яблуком, гарненькою черепашкою, гудзиком від форми. Деякі під веселий сміх товаришів намагались вимовити німецькі слова.
Шмельцле, Каспару, Анзельму і Зеекатцу вдалося протовпитися до промовця. Вони оточили його і міцно трясли йому руки. Цей чоловік в американській формі майора був не хто інший, як смаглявий мулатоподібний матрос з «Мері Елізабет», гість Ван Дасселя. Друзі відчували, що перемога, яка тут святкувалась, не була чужою для них. Вони не були більше найманцями. Вони були солдатами. Солдатами нового світу, вранішня зоря якого світила не тільки берегам і горам, лісам і преріям, селам і містам Америки, але й всім людям на землі
— Ну, Каспаре, — сказав Анзельм, — початок зроблено. Але тільки початок. Це все ще значить — туго затягнути ремінь, зціпити зуби, і, незважаючи на Труднощі, в поті і сльозах, крокувати разом з борцями за свободу… надовго, Каспаре, надовго.
— Я знаю, — серйозно відповів Каспар, — і все-таки я не хотів би помінятися з усім Касселем.