— Краще зараз нічого не вимагати від хазяїна, бо сьогодні погана погода в «Золотому якорі».
Кухарчук злякано замовк, йому здалось, що під дверима почулися чиїсь тихі кроки.
Капітан збентежено закашлявся і схопився з місця. Але навколо було зовсім тихо, мабуть, це їм почулося.
— А чи не могла б паніматка вас ще раз визволити з біди? — спитав Каспар, трохи поміркувавши. — Або панове брати й сестри? Що ви думаєте з цього приводу? Чи вони теж такі самі бідняки?
Еммеріх засміявся нібито весело, але разом з тим якось ображено, потім знизав плечима і знову заходив неспокійно то взад, то вперед по кімнаті.
— Мерзенні грошові справи! У своєї родини я не маю права більше вимагати. Моя мати всього-на-всього бідна капітанська вдова, її невеличкий маєток у Рінтельні повністю заборгований. Від сестри Юстіни, каноніси в інституті благородних дівиць у Гейлігенграбі, о, від неї я не можу чекати навіть ламаного гроша. А мій брат, збирач різного роду податків і мита, ха-ха! Ох, сто чортів! Спересердя капітан штовхнув ногою ослінчик. — Духовний сан — єдина професія, доступна в дій країні для молодої людини недворянського походження. Але красно дякую, я не створений для цього! З мене не вийде епіскопа, ха-ха! Так, мій друже, хіба це не ганьба, коли для того, щоб стати в цій державі людиною, ти повинен обов’язково бути дворянином або ж мати багато грошей.
Капітан підняв свій скуйовджений парик, що валявся під ослінчиком, старанно вибив череп’яну люльку і, вибравши найменшу полінячку, поклав її на розжарений попіл в каміні; тоді взяв у руки свою шпагу і довго дивився на себе в уламок люстра, що висів над умивальником.
— Ох, мій хлопче, — промовив він з сумом, — офіцер за мирного часу все одно як піч в покинутому будинку. Якщо нею щороку не користатись, піч починає розсідатись, вітер свистить в її щілинах, і зрештою вона зовсім завалюється. Ой, яка сумна картина! — І Еммеріх з серцем ударив рукояткою шпаги по уламку люстра, так що воно вдрізки розлетілося.
Каспар здригнувся. Внизу грюкнули двері і залунав громовий голос хазяїна «Золотого якоря». В ту ж мить Каспар, блідий від страху і недоброго передчуття, кинувся сходами вниз і вибіг з будинку перед носом у хазяїна, що розлючено галасував. Тепер йому не уникнути доброго прочухана. Тому краще утекти вниз, на беріг річки Фульди, до свого друга, рибалки Вейрауха. Бо все одно битимуть, хоч втечеш, хоч ні.
Хазяїн трактиру, велетенський на зріст, стояв, червоний від гніву, у самій сорочці, перед важкими ворітьми і тряс здоровенним кулаком услід кухарчукові, який щодуху тікав. Потім він, лаючись, пішов назад у зал трактиру, де фельдфебель Купш і пан Себіш — помічник писаря із лотерейного склепу пили свій ранковий кухоль пива.
— Каспаре! Чуєш, Каспаре!
Величезна верхня частина тулуба капітана застрягла у маленькому вирізі дахового вікна, начебто вона мала стирчати там завжди.
— Гей! Каспаре! Гей!
Еммеріх розмахував руками, наче міг примусити повернутись прудкого хлопця, що зник у вузькому провулку. Цілком зрозуміло, що капітан хвилювався. Він хотів було, після того як кухарчук прожогом вилетів з кімнати, покурити люльку і скрутив, щоб її запалити, клаптик старої «Кассельської газети», яку йому звичайно давав безплатно швейцар друкаря. Коли він уже запалив цей клаптик, його погляд випадково спинився на кількох рядках. Він поквапливо задув вогонь. Так, тут чорним по білому або, вірніше, по бурому, було написано, що британський полковник гвардії Вільям Фаук… знаходиться в дорозі з Лондона в Гессен і, можливо, прибув уже сюди, в Кассель. Хоча вогонь, як на лихо, з’їв половину прізвища полковника, проте і сумніву не могло бути в тому, що це був його старий товариш по війську Фаукітт. Еммеріх перечитав ще кілька разів «Депешу з Брауншвейга». Це був Фаукітт, який водним шляхом прямував у Голландію, а далі в Брауншвейг і Гессен з надзвичайно секретною дипломатичною місією. Фаукітт, оцей старий лис. Сто чортів, яка нагода! Яка щаслива нагода! Адже цілком зрозуміло, що пан полковник, який їде з надзвичайною місією, допоможе старому товаришеві по війську Еммеріху посісти відповідну до його звання посаду, хоч, може, йому цього й не дуже хочеться.
І треба ж було Каспару, цьому боягузові, якраз тепер утекти з дому! Коли він саме хотів послати його по нову газету. На жаль, не залишається нічого іншого, як піти самому. Ох, але ж шаровари, шаровари!
Миючись і розчісуючи вуса, Еммеріх ламав голову над тим, як бути з шароварами. Якби справа не була такою спішною, він радніше відмовився б виходити, аніж одягати свій мундир. Ні, справді, він ладен був би просидіти в своїй кімнаті аж до страшного суду, ніж показатись хоч на чверть години в жалюгідному одязі цивільного на вулицях Касселя. Та нічого не поробиш!