— Доведеться тепер трактирникові заплатити і за сміх, — жартував Себіш, бризкаючи від реготу слиною. — Ну, проте, мені час вертатися в лотерейний склеп, а до вечора ваш гнів, можливо, пройде, чи не так, любий Гемпелю?
— Так, так, знаю я вже вас, — похмуро сказав хазяїн, — ви обидва тягнете руку за капітаном, чого б він там не накоїв. Завжди ви за нього, а не за мене.
— З цим я цілком погоджуюсь, — уткнувшись у кухоль, приглушено пробурмотів фельдфебель. — Всіх начальників належить глибоко шанувати і слухатись. Капітан опинився тут не заради пивної бурди, чи не вірно я кажу, хазяїне? Хіба він винний, що йому дали відставку, бо зараз мирний час?
Себіш неспокійно пощипував ревматичними руками густі вуса і ствердно кивав головою. Але ось він раптом завмер.
Хазяїн зненацька так бахнув кухлем об стойку, що в його руках залишилася сама ручка, а осколки бризнули на всі боки.
— Все те, що я сказав тут про цього негідника, я йому скажу прямо в очі, і знати нічого не хочу, запам’ятайте це добре, — проревів він і, розлючений, підступив до обох відвідувачів. — Тому, чий панцир заснований павутинням, нема чого дуже роззявляти пащеку. А від таких клієнтів, як ви, Купш, я, між іншим, можу теж відмовитись, від цього я не збіднію. Сидіти півдня за маленьким кухлем пива…
— Але ж панове, панове, — втрутився Себіш. І маленький, наче карлик, помічник писаря, ледве сягаючи хазяїнові по груди, почав сіпати його за рукава, намагаючись втихомирити. — Гемпельчику, Гемпельчику, хіба ж тобі дозволить совість вигнати своїх вірних відвідувачів, га? Стара ти болотяна курко, я тобі скажу одне: після миру знову настає війна. Вірно? І тоді пан капітан знову буде служити. Вірно? А ці знатні пани можуть або страшенно нашкодити, або ж бути дуже корисними. Вірно? І, — тут Себіш, стишивши голос, оглядівся навкруги — чи не підслухує бува хто-небудь із сторонніх, — незабаром знову почнеться війна. — Він таємниче подивився своїми водянистими очима на Купша і хазяїна.
— Що? Вже знову війна? — буркнув хазяїн «Золотого якоря». — Коли ж в Гессені, нарешті, буде спокій? Мало ще в нас тиняється бездомних інвалідів?
Фельдфебель, справжній здоровило, поспішно схопився з місця, нервово застебнув своїми довгими пальцями мундир і насадив на голову трикутний капелюх:
— Це неправда, Гемпелю. У нас, в ландграфській комендатурі, про це нічого не відомо.
— Так, а звідки ж тоді ви знаєте, що знову буде війна? — настирливо допитувався хазяїн у помічника писаря.
Себішу раптом зробилось дуже ніколи. Він пошкутильгав до виходу, волочачи, як завжди, ліву ногу. І вже знадвору просунув крізь двері ще раз свою старечу вусату голову і сказав, таємниче підморгнувши:
— У маленьких мишей теж є вуха.
Розділ другий
Каспар Шмек мчав мимо старих, похилених будинків, і в його вухах ще звучали погрози хазяїна «Золотого якоря» і вигуки Еммеріха. Раптом стукіт його дерев’яних пантофлів залунав голосніше, наче зацокотіли кінські копита. Каспар перетинав круглу Королівську площу, де відбивалася луна в різних напрямках. Чи Еммеріх ще й досі кричить там услід за ним? «Та нехай він собі репетує, аж поки не охрипне». Каспар сердився на капітана, бо через його нестриманість хазяїн спіймав Каспара на гарячому. Добре загрібати жар чужими руками! Ой, як набридло вже Каспарові тремтіти, чекаючи стусанів свого хазяїна!
Здалеку донісся звук барабанів і полкової музики. Він то віддалявся, то ставав усе сильнішим і сильнішим. Вікна Старого Міста затремтіли від могутніх кроків багатьох солдатських чобіт. Каспар чув, як загін зупинився, як з брязком опустилися на брук рушниці. Потім пролунали слова команди. Якби у Каспара зараз не було важливіших справ, він, безперечно, побіг би до солдатів. Бо ж вони марширують тільки для власної втіхи по місту.
— Гей! Обережно, сонько!
Каспар Шмек мало не потрапив під віз з товстопузими пивними бочками, який, підскакуючи на вибоїнах вулиці, їхав до готелю «Рай». Кучер з великим червоним носом, лаючись, повернув у його бік голову. Рябий пінчер з готелю «Рай», дзявкаючи, кинувся на Каспара, але відразу ж облишив його і стрибнув до здоровенних гнідих коней, з ніздрів яких валила біла пара. Було вогко й холодно, і Каспар змерз.
З боку замка дув вітер, проносився по широкій площі для парадів та іподромів, хитав дерева на лузі, підганяв, надимаючи, закутані постаті городян, які минав Каспар, йдучи мостом через Фульду. Посеред мосту стояла маленька дівчинка і, гірко плачучи, дивилася услід своєму червоному капелюшку, який, наче запізнілий метелик, злетів униз до Фульди і поплив між крижинами і уламками дерева, що неслися вдалину.