– А! Святі отці монасі во Господеві спасі! – привітав бурсаків запорожець, неначебто він їх давно знав та давно не бачив. – Сідайте до столу. Тут нам усе буде зразу, – сказав він, підійшовши ближче, і підморгнув по черзі бровами, прищулюючи свої масні та зчервонілі вирячкуваті очі, мов трохи припухлі, або сп’янілі, та й увесь його вид був червоно-синього кольору, а ніс та губи зовсім сизі. Видно було, що це пияка не з останніх, навіть і тепер він був напідпитку, бо коли він забалакав, то з рота в його так запашило, неначе з монастирського льоху з винами та медами.
– Сідайте, отці-молодці, та не соромтеся, мов ті панянки, що кортить їм заміж, – запросив удруге запорожець і сів до столу. А прислужник, що привів їх, пішов собі кудись.
Сіли й бурсаки, дивуючись із запорожця, чого він опинився в панському дворі. Не вподобався він Самкові. Балакає з вихилясами, підморгує, клацає язиком, наче вдає з себе дурня, або хоче здатися за чудного.
Коли вони сіли до столу, прислужники, не дуже чепурно зодягнуті, принесли й постановили на столі дві великих сулії та три корці, потім принесли ще на двох великих дерев’яних тарілках хліба та сала й декілька кілець ковбаси.
– Не будемо ж витрачати дорогоцінного часу, вип’ємо та будемо жувати ковбасу, – промовив складно запорожець і, підморгнувши оком, почав наливати корці, але руки йому чогось трусилися, і сулія цокотіла об вінця.
Прислужники, помітивши, що в запорожця тремтять руки, зареготали.
– Ви чого, лакизи? Геть звідціль! – гримнув на них запорожець і став ще синіший на виду.
– Не гримай, п’явко ти ледача, – одповів зневажливо підстаркуватий прислужник, виходячи з кімнати.
– Дивись тобі, який луб’яний запорожець, – сказав другий, ідучи за першим.
– Он воно як... Чули? – звернувся запорожець до бурсаків. – Кажуть, п’явка ледача... луб’яний. Що ж мені битися з ними, лакузами?.. А може, я і справді став луб’яний. Ні, почекайте! Був я у Стамбулі? Був... Тричі був?.. Пайдило мені? Пайдило, бо не був і жодного разу в неволі. Був за курінного? Був двічі. Били мене киями за пияцтво? Били... А вони кажуть луб’яний... – промовив гірко сам до себе запорожець. – Отже, годі. Доволі... – крикнув він, вдаривши кулаком по столу, що аж тарілки задеренчали. – Буду я знову на Запорожжі. Піду на Січ. Годі мені панів грапів розважати. Не продам себе далі за чарку. Не розважатиму панів. Та вони вже й не регочуть з моїх вигадок. Набрид вже я панам... а вони мені набридли... – балакав він сам до себе. – Ну, вип’ємо, святі, за Січ, – указав він на корці.
Ну, ще б Самко з Марком одмовилися випити за Січ! Випили. Цікавить Самка оцей запорожець. Уже не здається йому одворотний. Ось він тепер забалакав без вихилясів, і чогось ніби шкода його стало. Каже, піде на Січ. От коли б він пішов справді та повів їх туди. Тоді не треба шукати й одноокого. А може, це він так тільки плеще? Треба слухати, що він далі казатиме.
– Уже кілька разів збираюся покинути блазнювати та йти на Січ, – почав знову запорожець, наче відповідаючи на Самкові думки. – Оце зберуся, а потім уп’юся, та й годі думати... Звик я отут... ні турбот, ні думок, пий та й пий... Справді, з мене ледащо... Нащо я здався отам в Січі? Одбився від товариства, продав себе панам за чарку... Чули ви, хлопці, про такого, що згайнувався та за чарку гавкати найнявся? Оце ж він такий... – говорив гірко запорожець. – Ну, вип’ємо ще за славне козацтво!
Випили й за козацтво, потім ще за січову голоту, ще за кошового Калниша, за писаря Глобу та за суддю Головатого, а за решту старшого товариства запорожець не схотів пити, бо воно запаніло.
– Я отут продався за ласощі, а вони отам продаються за здобутки, за добра та продають голоту, – говорив запорожець.
Але далі вже Самко не розумів, що він балакає, вже Самкові не хочеться думати ні про віщо, бо весело в голові. Оце б він танцював, коли б музики. Йому здається, що вікна кімнати почали хилитатися, а стіл робиться такий довгий, що мов і краю нема йому. А далі вже мов, нема і столу, нема кімнати, а він пливе човном, хвилі гойдають човна, а йому не страшно ніяк. Хочеться Самкові плакати й сміятися й співати.
«А хто це увійшов сюди? Це ж ті пани, що балакали з вікна та вподобали Марка. Які вони гарні та ласкаві, оці пани. Почоломкався б з ними Самко, мов з рідними братами. А кажуть, що пани погані. Хто казав? Старий? А він, отой Старий не зробив отак, щоб йому Самкові було радісно та весело, а ласкаві пани зробили.