Але хто це з ними третій? Теж якийсь пан. Де ж його Самко бачив?.. Ось він придивляється до Марка, дивиться пильно на його, на Самка. Хто він, отой пан? Де він його бачив? А, он де бачив... Ой, лихо!.. Це ж той пан, що вони його з Марком у лісі!..».
Похолонуло в Самка всередині, холоднішає в п’яній голові, розвидняється в очах. Дивиться він на того пана, бачить, як у пана затремтіла верхня губа, обличчя зчервоніло, а очі заблищали люто. Він питає отих молодих панів, як звуть отого великого бурсака (вказує на Марка), а сам гнівно дивиться на нього, на Самка. А оці молоді пани тому панові щось кажуть, згадують знову оті слова: «Гвардія, цариця, Петербург». Той пан замовк ураз та мовчки злісно їсть очима Самка. Он і запорожець встав з-за столу та дивиться злякано на того пана. А Марко сидить і куняє п’яний.
Страшно Самкові. А потім усе захиталося навкруги, закрутилося. Не знає Самко, чи він є, чи його нема... Ні, він є, бо падає, летить в якусь чорну й глибоку безодню...
В’язниця
Прокинувся Самко. Важка голова, неначе чужа на його плечах. Підвівся, болить в голові. Розплющує, напружує очі, а не бачить ними, тре їх руками, а не бачить. Чи він не осліп? Чи це може ніч? Так нехай хоч яка темна ніч, а все ж щось таки видно було б. Де ж це він, на дворі, чи де? Тиша мертва така, що гуде у вухах. Помацав біля себе. Гнила солома. Почав мацати руками навкруги – скрізь порожньо. Встав, пішов навпомацки, доторкнувся до стіни, пішов у другий бік – теж стіна мурована. Куди не піди, скрізь стіни. А хоч би блиснуло де, щоб хоч знати, де він опинився. Ось він намацав біля стіни залізне кільце, вмуроване в стіну, а ось від кільця звиснув довгий ланцюг, товстий та важкий, брязнув так, мов застогнав хто тяжко. Ось і двері щільні та міцні.
«В’язниця», – промайнуло в Самковій голові. Хоч він і не був ніколи у в’язниці, не бачив її, але чув, що є такі в’язниці-льохи, куди садовлять людей, кують у ланцюги.
Страшно зробилося Самкові. Хоч би з ним отут був Марко. Де ж він Марко? Чого його самого замкнули отут? Хто замкнув і за що? Чи давно вже він отут?
Почав пригадувати. Хоч і пам’ятлива в нього голова, а не пригадає, що було. Закликали їх пани... Запорожець... Пили вони багато меду... А оте чи було, чи тільки снилося, що він бачив отого пана, що тоді набили його в лісі. Ні, мабуть не снилося. А коли не снилося, то він, отой пан, і призвів до того, що Самко опинився у в’язниці. Так воно і є. Он воно як сталося; вони з Марком натрапили отут несподівано на свого ворога. Дісталися йому в пазурі. Гей, було б лишатися їм біля Старого з його товариством. Казав Старий, що визволить, коли подати звістку йому. А як його подати? Невже ж отут загибати доведеться? Оце знайшов Січ... А той пан свого не подарує, помститься навіки. Гей, коли б він тепер був у лісі та надибав отого пана, як тоді. Вже не пустив би його живого, знав би, що комусь треба загибати. Казав Старий, балакаючи із своїм товариством, що пошкодити пану, це однаково, що одрубати в гадюки хвоста. Так воно і є.
Одчай обхопив Самка, як ще ніколи в житті. Так і поривало його розігнатися та вдаритися головою об мур, щоб нічого вже й не думати і не жити. Було б краще, коли б його вже скарали на голову. А тут його катує оте, що він не знає свого далі, не знає, що з ним буде. Коли б оце був Марко, то розломив би він оці двері, а тоді б уже билися вони з панами на смерть.
Сів Самко на соломі. Нічого думати, бо думки далі стін не підуть. Лягти та лежати не думавши. А як не думати? Ось отут, у в’язниці, мабуть, пропадали люди, бо на те вона й зроблена. Сиділи в ланцюгах. А чого його не закували в ланцюги? Може ще прийдуть заковувати. Нехай лише, хто прийде, то, хто б він не був, Самко з ним битиметься для того, щоб той його вбив. Оце вже є невеличка надія, хоч і на смерть надія, а проте вже є, чого ждати, чого сподіватися.
Сидів він, лежав, ходив, прислухався, але нічого. Одчай трохи ущухнув, немов аж схотілося їсти й пити разом. А чи дадуть йому їсти? Може каратимуть на голод?
Аж ось десь грюкнули двері, почулися важкі кроки, блиснув у щілину дверей смужкою світ. Хтось брязнув залізом, мабуть ключами. Так і є, одмикає.
Скрипнули двері, одчинилися, блиснув ліхтар, з’явилася огрядна постать, зодягнута в якусь сіру одежу. Підняла ліхтаря вгору, щоб подивитися. Освітлив ліхтар обличчя того, хто його держав. Десь бачив Самко його. Так, це отой запорожець, що вони з ним пили. Але чого це він в іншій зовсім одежі. Навіть шапка на ньому якась погана, стара.
Зачинив запорожець двері, поставив ліхтаря біля Самка і сів сам біля нього мовчки. Дивиться на нього Самко, бачить зміну на обличчі запорожця, він мов схуд, почорнів, обвисли щоки, вуса ще побільшали, а очі смутні, невеселі.