– Дивишся на конячку? – запитав отой, що стояв біля дерева. – Коли б оця конячка не попалася на аркана, то був би ти з нею в проваллі, як два мішки з кістками, – додав він.
– Не будемо ми тебе розпитувати, що було з тобою, бо ми все оте бачили, – сказав сивоусий чоловік. – А тепер ти кажи, чи далеко тобі додому?
Я сказав.
– Ну, тоді ти доїдеш на оцій коняці, тільки вже не зв’язаний, – сказав другий.
– Не турбуйся, тебе виведуть на шлях, а там уже недалеко додому, – заспокоїв мене сивоусий.
– Я бачу, добрі люди, що ви мене врятували. Я хотів би знати, хто ви такі, щоб знати, за кого молитися, – сказав я.
– Знати, хто ми, тобі зовсім не треба. А від усіх молитов нам буде ні холодно, ні душно. Ми собі ми, та й край. А ось може трапитися, що й ти нам станеш у пригоді, – одповів сивоусий.
– Чим і кому зможе стати в пригоді отакий злидень, як я, та ще до того й єврей?
– Нам байдуже, хто б ти не був, хоч би й циган. А коли тебе катували наші вороги – пани, то ми мусіли тебе рятувати. Сідай лиш на коня та рушай додому. А отих панів не бійся, та й нікому вже не будуть вони страшні, – промовив сивоусий і так посміхнувся, що мені тоді зробилося чогось страшно.
Сів я на коня та й рушив помалу слідком за другим чоловіком, що йшов узліском поперед мене. Проїхав я небагато, балакаючи з ним, коли зустрілися нам ще декілька озброєних людей. Вони запитали щось у нього, він їм одповів, але про віщо вони балакали, я тоді не розумів, бо вони промовляли якісь незрозумілі для мене слова. Побалакали вони та й пішли.
Коли ми були вже край узліску і було видно поле, поводир позирнув на мене і мовчки вказав мені набік у ліс. Я глянув і з переляку трохи не впав з коня. Я побачив, що на гіллястому дереві висіли чотири трупи. Мені не треба було вгадувати, чи пізнавати, хто висить: то були чотири пани.
Вивів мене він на шлях, розпитав, де я живу, вказав мені, де Чернігів, і пішов знову до лісу».
Замислився Абрум, закінчивши своє розповідання. Мабуть, переживав у думках свою пригоду.
– А знаєш ти, хлопче, хто був отой сивоусий? – запитав він. – То був Старий... – промовив він з пошаною в голосі, трохи не побожно. – А через оте в мене для Старого та його товариства – немає суботи, коли треба.
Самко зрозумів тепер, що є спільного в Старого з Абрумом. Абрум був таємний прибічник і допоміжник розбійницький, і від нього розбійники знали, що робиться в місті Чернігові.
Аж ось хтось постукав у двері з другої кімнати. Абрум пішов. Самко лишився сам і після Абрумового оповідання почав думати про Старого та його товариство. Он які вони оті розбійники! Вони боронили покривджених і карали катів. Ховалася в лісі правда. Які ж вони розбійники, коли в них є правда?
А кривда не ховалася, вона вільно жила, ходила в рясах та блискучих мундирах, жила по монастирях, церквах та пишних будинках.
Загадкові мисливці
Надвечір прийшов Абрум. Він дізнався про Марка, довідався, що пани надумали його направити аж до Москви і записати в москалі, на службу біля самої цариці, бо вона подобала, щоб біля неї були дужі на силу москалі. І оці ж пани надумали повезти їй Марка, як дарунок, і здобути собі за оце ласку цариці. Повезуть туди Марка завтра ранком. А сам Марко почав був дуже журитися за Самком, так пани його, обдурили, сказавши, що вже вирядили туди Самка вперед, і вони там будуть укупі. Відомо, що нехитрий Марко повірив і заспокоївся.
Ще розповів Абрум, що знайшли в полі на могилі вбитого запорожця. А отой визначний пан Текелій, що гостює у своїх небожів – панів, дав наказа, щоб скрізь по заставах міста пантрувала гаразд сторожа, і коли здибає де бурсака, то щоб його зв’язано та спроваджено до пана.
– Це тобі, хлопче, не можна й носа вистромити з міста, – говорив Абрум. – А проте, не турбуйся, в Старого одважні хлопці, та й в Абрума голова не вівсом набита, – втішав Самка кравець.
Але Самко зажурився, почувши отаке про Марка.
Це ж як його повезуть до цариці, то годі тоді вже щось думати. Може, Маркові й гарно було б отам біля цариці, та не схоче він ніде бути без Самка. Марко не терпить біля себе жіноцтва. Одна бублейниця-вдова заходилася була біля Марка, годувала його два тижні бубликами (хіба легко нагодувати отаку прірву), а коли забажала пригорнутися до нього, до сплячого, то він так її хвицнув ногою, що ледве жива лишилася. Ото нехай не лоскоче, бо Марко боїться лоскоту. Залицялися до нього й міщанки щекавицькі, так він, як почує яке сороміцьке слово, то плює та тікає. Ото коли б йому не було лиха з отією царицею. Для нього, дурного, однаково. Образить царицю, то його тоді скарають на голову. Пропаде казна за що. Уже Самко знає Марка... А що воно думає зробити Абрум, коли йому, Самкові, не можна вийти з міста? Як він думає визволити Марка, коли неможна й до будинку приступитися? Нехай хоч найрозумніша голова, а нічого не поробить.