Хотів Самко вже лягати. Нехай собі, мовляв, зітхають люди. Коли почув тупання кінських ніг. Ось пирснув кінь.
– Кажеш, вони йшли сюди нагору? – запитав грубий голос.
– Еге ж, сюди. Я весь час їхав за ними назирці, – промовив другий, трохи тонший голос.
– А отже ми питали людей, так ніхто їх не бачив, – промовив знову грубий голос. – А хто це тут? – запитав він когось.
– Це ми, – одповів Антін.
– Хто ви? – запитав другий.
– Та ми ось... Я та дівчина. Сховалися від дощу, – сказав Антін. – Ми тутешні, панські, – додав він.
– Коли ви тутешні, то нам вас не треба. А чи не бачили ви часом отут де-небудь двох людей? Один такий високий, а другий не дуже високий. Вони ченці, чи хтозна-які, – розпитував грубий голос.
– Ні, не бачили, – одповів Антін. – Ходімо, Насте, вже дощ перестає, – сказав він.
Чутко було, як обидва вершники позлазили з коней та прив’язали їх до млинового зуба.
Догадався Самко, що це шукають не кого іншого, як його з Марком. Тільки які це вершники? З отих, що з Чернігова, чи, може, з тих, де вони забили панича та прикажчика? Хоч оті, хоч інші, а справа погана. Добре, що вони з Марком сховалися в млині. Добре та не дуже, якщо, бува, їх отут стерегтимуть. А як ще прийде хазяїн млина та побачить, що замкнуто зсередини, тоді вже хтозна, що й робити. Коли вершників тільки два, то це ще нічого, а як їх є ще де поблизу багато? Щось треба думати. А Марко заснув. Спробуй тепер його збудити. Он щось балакають. Треба слухати.
– Ой, не до вподоби мені сидіти вночі отут біля млина, – сказав грубий голос. – У нашому водяному млині так повно, кажуть, отієї нечисті. Може, і тут є.
– Та, чи є, чи нема, а треба сидіти, бо наказав пан, щоб ми сюди збиралися, – сказав другий.
«Он воно що. Виходить, що їх багато, та ще з ними й пан. Хтозна, що тепер уже й робити», – подумав Самко.
– А де ви? Го-го-го! Го-го-го! – залунав десь неподалеку голос.
– Ми ось тут. Го-го-го! – одгукнулися біля млина.
Почулося тупотіння кінських ніг. До млина під’їхало ще кілька вершників.
– Ну, що? Як воно там? – запитали два верхівці.
– Та не знайшли. Ніхто й не бачив їх. Уже б вони не минули села, коли б ішли через гору. Якщо вони, бува, не дійшли до великого лісу, то знайдуться, впіймаються. А у великому лісі їх вже не знайдеш. Та вони десь отут. Коли вже три села зігнали та оточили гору, то й миша не пролізе, – гомоніли вершники.
Зрозумів Самко, що зовсім погана справа. Нема чого й думати тікати, коли їх стережуть зігнані на лови сотні людей. Це пан хоче їх впіймати, щоб помститися за свого сина. А коли впіймає, то віддасть на тортури, а потім на смерть. Треба Самкові думати та добре думати. Тут уже силою аж ніяк нічого не поробиш.
Балакають, сидячи біля млина, панські прислужники. Не дуже веселі їхні балачки. Згадують свого лютого пана, а за паничем, що його забито, не шкодують, за прикажчиком теж.
– Ой, буде ж їм, коли впіймають! Нахвалявся пан, що сам різатиме їх на шматочки. Казав, що сорок день їх катуватиме. А вже коли пан наш каже, то так і зробить, – казав один прислужник.
– Думалося, мабуть, паничеві отак, як торік впіймати двох, що тікали кудись від якогось пана. Одного тоді він забив на смерть, щоб не сперечався, а другого пригнав до двору. Та недовго пожив і той, як панич попоходив біля його. Ото, було, дасть йому утекти в поле, а потім дожене й втішається: мов кіт з мишею грався, поки не забив, – розповідав другий.
– Та вже кому-кому, а тобі, Хомко, полегшає тепер, що нема панича, – говорив хтось. У Хомки ніколи не підгоювалась спина, коли панич бував дома.
– Да я, братци, обтєрпєлся. Ко всєму можна пріобикнуть, – сказав той, кого звали Хомка.
Усі інші зареготали.
– А чого тебе, Хомко, ще й птицею прозивають? – запитав молодий, тонкий голос.
– Птіцей-то? Да потому, что ваш пан обмєнял моєму баріну на мєня говорящую птіцу. Значіт, дал єму птіцу-попку, а мєня взял да єщо в прідачу дал єму мой-то барін і щєнка борзово. Значіт, я не стоющій птіци, – говорив Хомко.
Довго ще балакали прислужники. Але Самко далі вже не слухав, а, сівши біля мішків з борошном, почав думати.
«Що ж його робити? Це, коли б не спав Марко, то можна б налякати прислужників: узяти одчинити двері млинові та жбурнути поміж гурт мішок з борошном, а потім занявкати, заревти, то вони повтікали б, ну, а вже потім і собі тікати б. Ні, так не виходить. Треба знати, в який бік тікати, де воно саме отой великий ліс, що про нього балакали прислужники. Ну, та вже доведеться посидіти до ранку в млині, а там що буде. Може вони пошукають та й поїдуть. А коли хто прийде до млина, хоч би то й сам млинар, то доведеться його прохати, щоб мовчав. Та вже, мабуть, незабаром ранок, бо літня ніч коротенька».