Других дверей не було, і присінок неначе був навмисно пристосований для пастки.
Марко теж сів долі, налагодив люльку й запалив. Аж ось знову хтось затупав на східцях, підійшов до дверей.
– Ей, ви там, молодци! Слишитє? – почувся за дверима голос Мітріча. – Давайтє-ка, братци, потолкуєм, бить-может столкуємся.
– Подойдітє-ка к двері! – пропонував прикажчик.
– Нехай він там собі балакає, анциболот бородатий, а ми отут почуємо, – сказав пошепки Маркові Самко.
Стукотів біля дверей Мітріч, гукав на хлопців, а вони мовчали, тоді він вилаявся погано й пішов.
– А знаєш, Марку, нащо він, катюга, піддурив нас і замкнув? – запитав Самко після довгої мовчанки.
– Не знаю, – байдужо одповів Марко.
– А я знаю. Оце я думав та й надумав. Ото йому, напевне, сказав твій собачий піп, що в нас є золоті. Ну, так він хоче їх вимантачити в нас. Піп та він, то – одна зграя. Не дурно ж ото казав нам Старий, що й з грішми погано.
– Воно так і є, – сказав Самко і знову почав думати.
Аж ось почулося за стіною присінку, мабуть теж всередині комори, що хтось заворушився, зашаруділа солома, а потім хтось заходив, ступаючи тихо, але важко. Далі хтось забалакав пошепки, а що саме, неможна було розібрати.
Виходило, що в коморі були люди, але вони чогось боялися виявляти себе, навіть боялися балакати вголос.
Знову застукотів у двері Мітріч.
– Ану, ви там! Слишітє?.. Уснулі ви там, что лі?
– Нехай стукає катюга, а ми ще поміркуємо, – сказав Самко, порішивши не балакати з Мітрічем.
– Так вот же слушайтє, єжелі вам нє охота пропадать. Ми, значіт, знаєм, кто ви. Єсть, значіт, такой пріказ по дєрєвням, чтоб ізловіть двух парєньков, коториє намєдні убілі, значіт, барчука і єво вєрново слугу. Так уж не ви лі ето будєтє? – запитав крізь двері Мітріч.
Похолонуло в Самка всередині, коли він почув отаке від Мітріча. Хоч він і лихий, а сам з себе такого б не вигадав. Виходить, що й справді їх з Марком шукають. Повертає справа на зовсім погане.
– Так я вам, братци, по совєсті, – продовжував Мітріч. – Возьму с вас п’ять золотих, да і отпущу вас з Богом. Согласни, что лі?
Хотів був вже Самко обізватися до Мітріча, та вмить передумав. Совість у Мітріча глиняна. Візьме золоті, а потім ще скаже давати. Та ще як забалакати до нього, то він подумає, ніби хто його злякався і є дійсно ті, хто вбив панича й прикажчика. Краще мовчати.
Балакав, балакав Мітріч, вже він казав, щоб дали йому тільки чотири золотих, потім добалакався до двох, а нарешті пострахав, що не дасть їсти.
– Вот ви у мєня заговорітє, когда жрать захотітє, – сказав він загрозливо і замовк.
Потім ще чийсь голос почувся, кажучи Мітрічеві, що його кличуть до попа.
Знову настала тиша. А потім знову за стіною почулася балачка пошепки, хтось тяжко зітхнув.
– На мою думку, Марку, отам за стіною люди, і наче вони чогось не дуже веселі, – сказав Самко, прислухаючись біля стіни.
– Може, і люди, – погодився Марко, посмоктуючи люльку.
– А нам, отут сидячи, треба щось думати про те, щоб не сидіти. Мабуть, доведеться вночі зломити двері та тікати. А коли отой Мітріч не пускатиме, то дати йому прочухана, – міркував Самко, а потім почав щось думати мовчки.
За стіною почулося, що хтось заплакав; плакав гірко, бо аж хлипав, чути було, що плакав дорослий. Зворушив отой тихий плач Самка. Схотілося знати – хто воно плаче й чого.
– А, чи не поліз би ти, Марку, вгору та чи довідався б, чи не міцна стеля? – запитав Самко.
– Мабуть, не міцна, – сказав Марко.
Для нього не було нічого міцного. Потягнувши кілька разів люльку, він сховав її в сакву, підвівся, не поспішаючи, підійшов до стіни і подерся вгору під стелю.
– Ти ж там потихеньку, ідоле, дивись, щоб не дуже тріщало, – остеріг його Самко.
Марко доліз до стелі, зігнув трохи голову, потім напружив свої волячі в’язи, і дошки, затріщавши стиха, піднялися вгору. Зробилася в стелі чимала пролазка.
– Лізь туди, на той бік, – прошепотів Самко.
Але Марко закрутив головою, засопів носом і зліз назад.
– Темно отам, цур йому, – пробубонів він злякано.
– Ну, з тебе ж і Перун, – сказав докірливо Самко.
Узявши під пахву патерицю, поліз Самко вгору. Нема чого робити Маркові, поліз і він за ним. Пролізли в пророблену пролазку, а потім спустилися униз по той бік стіни і опинилися на другій половині комори. Почали роздивлятися навкруги. Тут було просторніше і трохи видніше, бо просвічувалося з щілини біля віконниці. Погано було, що тут дуже смерділо.
Ще роздивившись, вони побачили в темнім кутку купу збитої соломи, а на ній кількох людей; з них дехто сидів, а інші лежали. Вони, мабуть, злякалися Самка з Марком, що так несподівано з’явилися до них згори, і сиділи мовчки, не рухаючись, мов заклякли на місці.