– Шпичка в ніс тобі, ідоле... – прошепотів сердито Самко, дивлячись на Марка. – Знайшов коли чхати...
Ліг Самко знову під кущем, щоб слухати далі. Дивився, дивився, але лиха тобі година! Уже не було того одноокого козака, ні того другого, з ким він балакав. Зникли вони десь, коли Марко чхав на ввесь Київ.
Схопився Самко, став на ноги, задирав голову, дивився на всі боки, придивлявся до кущів – чи не захилитається де гілка, щоб побачити, куди, в який бік пішли ті люди. Та дарма, бо ніде й не шелесне, кущі й не зворухнуться. Так наче снилося, що сиділи та балакали ось тільки що люди. Онде й трава зім’ята, де вони сиділи.
«А щоб його, того Марка! Треба ж було йому чхати. Шукай тепер того одноокого козака».
– А знаєш бо, що ти наробив, Марку? – запитав Самко, коли той угамувався з чханням.
– А що? – вирячив той очі.
– Оте, що ти прочхав запорожця... – сказав сумно Самко.
– Ну, та вже що буде, а сьогодні ми помандруємо на Січ, – порішив він. – Чи так, Марку?
– Авжеж, – погодився той.
Ішли вони до двору братського та балакали про те, що сьогодні вночі посунуть у дорогу. Балакав тільки Самко, а Марко погоджувався мовчки та іноді підтакував, коли той звертався до нього.
– Мабуть, отой одноокий подався додому, – говорив, ідучи, Самко. Добре, що я знаю, куди він пішов, бо казав, що до Чернігова. Ми його отам знайдемо. Я чув колись про шлях на Чернігів. Можна й шляхом, а найкраще понад Дніпром. Дійдемо до міста Любеча, а там, кажуть, недалеко.
Прийшовши в двір Братського, вони полізли на сінник. Треба ж лаштуватися в дорогу. Уже давно придбав Самко дві сакви. Такі тобі, що можна туди хтозна чого багато накласти. Є трохи сухарів, а треба й хліба.
Не спали до півночі. А потім Самко роздобув, так що ніхто не бачив, усього, що треба, стяжав патерицю в отця Аники, і аж тоді вже вони перелізли через паркан, та й подалися до Чернігова шукати одноокого запорожця. Треба шукати, бо як його, не знаючи шляху, добутися до Січі?
У дорозі
Уже зовсім розвиднилося, коли втікачі поминули Межигірський монастир. Самко йшов швидкою ходою, довгі поли рудої кути він підібрав під пояса, щоб не тяглися, зсунув аж на потилицю теж рудого і вже споловілого підкапка, щоб не було душно голові, бо й так її вкривала густа кучма вихруватого волосся, підкачав полотняні штани вище колін, бо росяно було.
Марко ступав повільними кроками, ідучи позад Самка. З-під куцої кути визирали штани, оті, що для нього вкрав Самко в келаря отця Іова, та, на лихо, той келар був низенький, присадкуватий, товстий, мов бочка, а тому його штани здалися на Марка дуже куці, та ще й рясні, як спідниця, підкапок малий ледве держався на голові, хоч як він його натягав на свої розкуйовджені, муругі патли.
Обидва босі, зі саквами за плечима, з палицями в руках, вони нагадували щонайзлиденніших, мандрівних ченців або ж дяків-пиворізів.
Ішли мовчки. Про віщо балакати, коли відомо обом, куди вони йдуть та чого йдуть, а про все інше давно перебалакаєш.
Самко дивився вперед та позирав на вкриті лісом гори й на рівні, пожовклі від спеки луки, по той бік Дніпра. Обличчя його, ні погане, ні вродливе, ще безвусе, було задумане, хоч розумні сірі очі дивилися весело. Двадцять років на плечах не дуже важать.
А Марко, ідучи, дивився Самкові в спину, ні про віщо, мабуть, не думаючи. Його великі голубі та ясні, мов дитячі, очі на круглому виду були трохи сонкуваті й байдужі до всього. Іноді тільки, ідучи понад кручею, він нахиляв голову, ніби хотів подивитися, що там є на дні.
– Дивись, чорте, ще гепнешся з кручі! – остерігав Самко.
– Гепнуся, то не втоплюся. А отут, мабуть, є раки, – гудів той басом.
– Тебе кат не візьме, а хліб намочиш. Не до раків тепер. Ще нам швандяти та швандяти, – говорив Самко.
Марко погоджувався мовчки, мацав сакву з хлібом та, розмахуючи важкою патерицею отця Аники, плентався за Самком.
Аж ось по той бік Дніпра, з-за рівних луків визирнуло сонце, неначе воно продрало десь отам моріжок та вилізло з землі. Запалали вогнем верховини надбережних гір, загорілася вода, заграли по версі зграї дрібної риби, вистромила на мить голову з води і швидко зникла полохлива видра. Забалакали на різні голоси пташки в кущах.
Починався літній ясний день.
Багато верстов пройшли бурсаки, а не зустрілося їм ніде ні хутора, ні якого житла. Весь час по один бік – гори, а по другий – луки. Іноді тільки завертав круто в бік Дніпро, зникав за скелями, і тоді здавалося, що це вже йому край. Аж ось він знову з’являвся і знову зникав.