І тільки він промовив, як на ґанку рипнули двері і з’явилися дві жіночі постаті в довгих білих сорочках. Одна висока й струнка, з довгою білою шиєю, з розпущеними і поділеними на дві частини чорними, мов ворон, косами, що, перекинуті через плечі, звисали до колін, а вгорі лягли хвилями, відтінюючи прозоро-біле, вродливе й разом гордовите обличчя з великими очима; тонкі чорні брови завертали трохи до скронів, що, вкупі з невеличким горбочком на тонкому носі, робило її вид суворо-рішучим.
Друга постать була трохи нижча й стрункіша. Коли перша була гарна, то друга була дивної казкової краси. Неможна було знайти чогось зайвого в її обличчі, або чогось додати, бо таких тільки малюють, і то, уявляючи собі, як мрію. Коли в першої був вид холодно-гордовитий, то в другої одбивалася на виду сама ласка і ніжність; обличчя першої здавалося мертвим супроти цього, що горіло рожевим ранком і неначе зливалося з хвилями її позолотистої, кольору спілого жита, пишної коси.
Вони обоє стояли на ґанку, освітлені ранішнім сонцем, що тільки пробилося крізь верховини дерев і наче милувало їх.
– Ось бачиш, де вже сонце, а ми загаялися в хаті, – сказала вища дівчина, не дуже тонким голосом, але приємним. І, знявши догори руки, в бік сонця, немов хотіла вловити його руками і дивилася на сонце, не заплющуючи очі, чого не зможе видюща людина.
А друга дівчина зразу ж закрила рукою від сонця очі.
– Подивися ж, Досю, чи нема кого поблизу, – сказала знову вища.
– Нема нікого, Орисю, – промовила нижча, озирнувшись навкруги.
Вони зійшли з ґанку, підійшли до берега, поскидали з себе сорочки і, узявшись за руки, почали поволі увіходити у воду.
– Амфітріда та Афродіта... – прошепотів захоплено Самко, знаючи з міфології й бачивши на малюнках старогрецьких поганських богинь. Його не розпалили дві голі жіночі постаті, а тільки зачарували на хвилину своєю красою.
Дівчата, недовго побувши у воді, швидко одяглися і пішли в хату.
– Ось тобі, після потвори, тут у цій хаті дві отакі красуні, – сказав Самко.
А Маркові байдуже до всього, крім тютюну, бо той розмок, побувши у воді. Марко розкладав тепер долі підмоклий тютюн, щоб просохнув.
– Треба, Марку, нам ще посидіти, поки ще хто вийде з хати. Спитаємо хоч, де оце ми є. Балакали дівчата так, як і в Києві. А ми ж оце тільки три дні як були на Сіверщині. До речі, ще купимо хліба та й рушимо, – говорив Самко.
Гордовитий сурмач
з двору ніхто не виходив. ждали хлопці, ждали та й пішли через місток, щоб до двору ближче, бо там хтось цюкав сокирою. У кінці міста зупинилися, сіли на греблі під вербою, якраз на супроти воріт, і ждали ще.
– А чи не піти б у двір або хату? То нічого, що там оті дві красуні. Що вони нам? Спитаємо шлях, купимо хліба та й посунемо далі, – міркував Самко.
А Марко сушив проти сонця тютюн і нічого не казав. Тільки хотів йти Самко до двору, коли щось грюкнуло на містку. Він глянув і побачив біля млина на містку чоловіка. Підійшов чоловік до опусту, вдарив ногою по заставці, вона нахилилася, враз ущухли водяні шуми, і зробилося тихо навкруги. А він пройшов край мосту, зупинився неподалік від бурсаків, що вилазили з-за верби, зняв з плеча невеличку сурму і почав сурмити.
– Та-а! Та-а! Та-та-а! – заголосила сурма, а луна підхопила оте голосіння і понесла його в глибину лісу.
Почав Самко роздивлятися на сурмача. Видно, що він молодий, повновидий, з невеликими чорними вусами, навіть вродливий, ні низький, ні високий, ситенький з себе; зодягнутий, як панські прислужники, коли їдуть з панами на полювання, в куценького кунтуша, облеписті шкіряні штани, невеликі блискучі чобітки, на голові бриль із загорнутими вгору крисами, через плече висіла невелика шкіряна торбинка, а біля пояса нагай з карбованим пужалном.
Посурмивши на всі боки, він повернувся до бурсаків спиною, начепив на плече сурму і стояв, поглядаючи на ґанок хати.
Коли стихла сурма, в лісі почувся гучний людський гомін, ущухнув ляскіт сокир, хтось когось гукав.
Хотів Самко забалакати до сурмача та передумав. Чогось він йому не вподобався одразу, видно що в його «пихи на три міхи». Він, мабуть, панський прислужник, а з такими краще й не балакати, бо ще, бува, причепиться хтозна-чого. Буде вже з них того, що вони зазнали від таких, як цей. Коли нагай біля боку висить, то вже відомо, що воно за перець.
Гомін у лісі наближався поволі, серед дерев замаячили люди, а далі вони гуртом наближалися до містка. Чимало їх ішло, а ще й позад них деякі бігли. Ось уже вони близенько, ідуть мовчки, серед них є старі, сиві, є молодші й парубки. Усі вони, окрім декількох, зодягнуті в дрантя; декотрі, не зважаючи на літо, були в шапках, а проте всі в чоботях, хоч і поруділих та драних, а це визначало, що люди були не сіверські.