Наблизившись трохи до сурмача, усі поскидали шапки, і дивно, що наймолодші поскидали шапки раніше від старих. Усі вони поставали поряд лавами, наче муштровані, і покірливо мовчки чекали чогось, поглядаючи на сурмача. А він підпер собі руками боки, задер пишно догори голову і дивився поверх людей, немов не бачачи їх.
Постоявши так кілька хвилин, сурмач немов згадав, що перед ним люди, але ж, не дивлячись на них і не одриваючи руки від боків, задрав ще вище голову та почав не гучно, а цідячи крізь зуби, казати:
– Наказ усім від управителя Фрика Карловича. Незабаром прибудуть з чужих країв їх ясність, наш ласкавий пан. Може, вони прибудуть сьогодні, а може, завтра, на те їхня велика воля. А ви усі кидайте роботу та беріться не гаючись лагодити й рівняти шлях від перевозу до Конотопського мосту, щоб ніде ані грудочки, ані бакайця. Коли де, бува, трусне на нашій дорозі карета їх ясності, то з того, що рівняв отам, буде витрушена душа. Накажете усім своїм дочкам та жінкам, щоб усі були напоготові, зодягнуті в найкраще, мов на Великдень, і, коли почують дзвона на церкві, щоб усі збиралися на майдані біля замку, назустріч їх ясності. А ви, куткові, дивіться, щоб усе було як слід, як і де треба стати, коли вигукувати та вклонятися. Та щоб мені всі були веселі! – промовив сурмач уже гучно й загрозливо. – Якщо, бува, котрий чи котра буде стояти похнюпою, то потім вже я сам розважатиму їх на стайні. Різок нових наготовано багато, на всіх вистачить.
Він трохи помовчав та повів очима по лавах, і там наче пройшла хвиля, бо ті з людей, на кого він позирнув, прищулилися боязко, пригиналися, наче кожний з них бажав бути непомітним.
А сурмач, задоволений, що його всі бояться, казав далі вже не так грізно:
– Отож, ви підете й робитимете, що вам наказано, та прислухайтеся добре: як перший дзвін, щоб кидали роботу, по другому, щоб усі були вже на майдані. Ну, чули всі? – запитав сурмач.
Одповіли не всі, а дехто:
– Чули, чули... та ми... що ж ми... Що нам наказано, те й робитимемо...
Управитель
З-за кущів на греблі виїхала бідка, запряжена добрим ситим конем. Вів його білястий прислужник, а в бідці сиділо щось чудне, немов стара пані, коли глянути зразу, а коли роздивитися, то чудернацька шапка, схожа на панчоху ще й з китицею, та посинілі щелепи і місце понад верхньою губою від гоління, свідчили що це не вона, а він, а коли це чудо вилізло з бідки, з черевом, неначе у вагітної жінки, то вже зовсім було видно, що це він, бо мав на собі облеписті, сірого кольору штанці, увіпхані в панчохи на тонких ногах, що вкупі нагадували дугу; поверх панчіх лисніли куценькі чобітки, що халяви їх не вкривали литок. А що найчудніше було на ньому – так це сірий каптанець з величезними блискучими ґудзиками, з відтятими спереду полами, позаду теліпався тільки клапоть, наче хвіст. Його кругляву, наче кавун, пику підпирав білий комір від підборіддя до самих вух.
Спинивши бідку, він виліз, подивився на всіх разом і кивнув головою на людський уклін.
Уклонився й сурмач, промовивши з пошаною:
– Доброго вам здоров’я, Фрику Карловичу!
– Здоровий, так. Ґут, ґут, – забалакав управитель, тонким, трохи писклявим голосом. – А ти, вже собі тут? Це добре, так. Ти з ними вже балакав про пана? – запитав він сурмача.
– Казав, як ви звеліли, Фрику Карловичу! – одповів сурмач.
Управитель висякав носа у хусточку, глянув знову на людей.
– Ой, ну-ну-ну! Щоб все було як слід! – запискотів німець, зовсім не грізно, а скоріше смішно, бо він хотів удати з себе грізного і заблимав безбровими очима, нагадуючи сову. – А коли буде як не слід, тоді вам усім будуть класти на спину різки. Ой, буде вам! О-о! – посварився він до всіх пучкою.
Але люди не дуже злякалися управителя, а навпаки, обличчя їх немов повеселішали, декотрі з них одвернулися на мить, мабуть посміхнулися.
– Чого ж стовбичите? Ви ж чули, що вам треба? – гримнув на людей сурмач.
Люди враз шарпнулися набік, наче злякані вівці. Старші серед них, куткові, поділивши усіх на гуртки, повели їх в різні боки. На містку лишилися управитель та сурмач.
– Приїхав я дивитись на леваду, – сказав управитель, вказуючи на той бік греблі, де за вербами було видно огороджену парканом леваду з широкими ворітьми, оздобленими різьбою.
– Отам наш пан собі гуляти любить. Там гарно все: такий трава зелений, дерев’яний ліс, з річкою вода, є соловейко, зозуля щебетає. Усе там ґут! – хвалив німець леваду.