– Нехай краще й не думає, – одповіла вона, крутнувши головою.
– Як, забажає, то мусиш скоритися, – зауважив млинар і зітхнув ще тяжче.
– Ні, тату, ні! – ще рішучіш одказала вона.
– Так, Досю, – обізвалася й сліпа. – Краще пропасти, ніж скоритися отакому. Як була я зраділа оце, почувши, що він, катюга, наскочив на свого. Думала, що вже йому непереливки.
– А ти, сліпа, мовчала б уже про те. Біда мені з тобою, – сказав докірливо млинар.
– А хто ж осліпив мене? Я коли сплю, то лише тоді й забуваю, – промовила вона болісно.
– Мовчіть, мовчіть, – замахав руками на дівчат млинар, побачивши, що й менша дівчина збирається щось казати. – Кажу, мовчіть хоч на дворі, бо хто підслухає, тоді лихо... Куди ж оце ви йшли, добрі люди, що опинилися отут? – запитав він бурсаків. – Одежа ваша мов свята, та щось не по-святому ви зчепилися з отим... – посміхнувся млинар.
– Ішли ми, дідусю, далеко. Ішли шукати волі. А одежа в нас така через те, що ми були біля святих, – одповів Самко, побачивши зразу, що перед оцими людьми нічого критися. Він коротенько розповів, хто вони з Марком і куди йшли.
– То ви йшли шукати волі, а опинилися серед неволі. Зблудили ж ви, хлопці, та ще й дуже. Гей, мабуть, не бачити вам волі, коли забрели сюди, – сказав млинар, хитаючи головою.
– Та то ще хтозна як. Побачимо, – одповів Самко.
– Хіба що втечете. Та нелегко тікати звідціль, не знаючи дороги, бо можна натрапити в болото, де жаба цицьки дасть. Страшні навкруги болота, так що й не думайте, – попередив млинар. – Це дивно, що вам удалося пройти сюди непомітно. Мабуть, тому, що літо засушливе. А коли б ви зайшли були з сухого ґрунту, от хоч би від річки Сейму, то натрапили б на псарівські житла, а вже вас оті псарі не пустили б сюди волею, а зв’язали б та привели до панського замку. Тут отак роблять. Так що вам нікуди тікати, а до того ще й мені наробили б лиха. Хоч я й не дуже боюся, та не хотілося б клопоту, – говорив млинар.
Самко, почувши отаке, тільки потилицю почухав
– Та ми ще не надумали тікати, отже вам не буде лиха. Побачимо, що буде. За мандрівку ми вже трохи бачили дечого. Не дуже радіємо, що, натрапили сюди, та нема поки що й журитися. А що похвалявся отой прислужник, то нам не дуже страшно. Чи так, Марку?
– Авжеж, – погодився Марко.
Посміхнулися весело дівчата одважним мандрівникам. А млинар тільки хитав журливо головою.
– А що, дочки, чи не час обідати? – запитав дідок. – Просимо ж до хати, – звернувся він до бурсаків.
Хлопці, не одмовляючись, пішли до ґанку, а з ґанку в хату, услід за молодшою дівчиною, а старий з сліпою, балакаючи щось тихо, спинилися на ґанку.
Скидаючи в сінях сакви, Самко почув дещо з балачки млинаря та сліпої.
– От сміливі які, зчепилися з Борисом, – дивувався млинар.
– Коли б усі такі, то не погинув би ніхто. Я бачу серцем отих людей. Вони такі, що не дадуть себе на поталу, – говорила сліпа.
– А я кажу тобі, хоча мені їх і шкода, а гнитимуть вони в льоху. Уже я Бориса знаю, – упевняв млинар.
Самко далі не слухав, бо пішов у хату. Він знав, що їм з Марком довелося отут набути страшного ворога і разом зустріти гарних людей – млинаря з дочками.
Весела та чепурна і всередині млинарева хата: підлога така чиста, мов тільки вчора вистругана; чисті лави аж блищать, на столі біла скатертина, на вікнах збоку рушники гаптовані, піч квітками розмальована. Он ще й друга світлиця; видно в одчинені двері, що там лави та підлога заслані килимами, а на кроснах розіп’ятий рушник з майстерним візерунком. Скрізь у всьому була чепурність та охайність.
Запросила дівчина гостей сідати. Увійшли в хату й сліпа з млинарем, запрошують бурсаків до столу. Посідали всі мовчки, обідати.
– Їж, голубе, їж. Не соромся, – казав млинар Маркові, бачачи, що він добре їсть, але поглядає на Самка. – Їж добре. Риба в нас своя, молоко теж, а хліба досить, самі мелемо.
Колишні наддніпряни
По обіді почали балакати. Найбільше розповідав млинар про тутешнє життя людей. Довідався Самко про те, чого на Сіверщині опинилися люди, які всім нагодували, що жили побіля Києва. Млинар йому розповів, що всі люди не тутешні, а з Наддніпрянщини і живуть вони отут вже двадцять п’ять років. Були колись вільними козаками, а опинилися в неволі. Вскочили з дурного розуму. Трапилося це через кілька десятків років після збурення першої Січі, коли запорожці повтікали на чужу сторону, а багато козаків-зимовників лишилося по своїх селах та хуторах. Жили собі не гарно, не погано, хоч і нудьгували декотрі, що вже нема Січі. Надумав цар Петро будувати понад Дніпром фортеці, зігнав багато війська, москалів. Почали гнати козаків на роботу. Заможні козаки одкупалися грішми, а біднота знесилювалася на отій праці. Скрутно стало. Але наїхав якийсь пан здалеку і розголосив скрізь: коли хто хоче, мовляв, вільного життя, то нехай перебирається на Курщину, на вільні землі й ліси. Наобіцяв отой пан людям рай на цьому світі, а царські урядники теж почали вмовляти людей, щоб вони згоджувалися йти на вільні землі.