– Чого ж ти боялася? – ще тихше запитала Орина.
– Боялася, що така смерть для ката була б легка, – прошепотіла Дося, блиснувши очима.
Сліпа затремтіла радісно, обличчя її засяло, вона ще покращала. Нахилившись до Досі, вона промовила їй щось тихо на вухо. Не чув Самко, що сказала таємно сліпа Досі, але він чогось здригнув.
«Щось є в оцій хаті. Хто він, отой Григор, що про нього згадували дівчата. Хто ці люди, що не бачать світу сонця й що про них з таким сумом казала сліпа», – думав Самко.
Тихенько, щоб його не помітили, він пройшов садком і попрямував до клуні, весь час думаючи про балачку дівчат, що мали якусь надзвичайну таємницю.
Про непокірних рабів
Увечері млинар покликав бурсаків вечеряти. А після вечері, сидячи з ними біля клуні, розповів їм дещо з минулого. А коли Самко, зацікавлений його братом козаком, що приїздив з Січі, запитав про нього, то млинар сказав, що тому вже минуло десять років, і він не знає, чи живий Василько, чи вже пропав. А коли він тікав звідціль, наробив багато шелесту. Він і не думав тікати, а вже, бувши кріпаком, уподобав собі дівчину, хотів побратися з нею, та пані не дозволила, не схотіла пустити Лукину з горниць. Тоді Василько та Лукина втекли до другого пана і там побралися. А пани довідалися, де втікачі, та почали позивати того пана за те, що він передержує кріпаків чужих. А потім пани порозумілися на тому, що чужі пани купили Лукину, а оці пани зв’язали Василька і посадили в льох, силоміць розпарували молоде подружжя, одірвали жінку від чоловіка. Воно й тепер таке робиться отут, та вже люди позвикали до того. Поплачуть, поголосять, та й по тому... А Василько не зміг того перебути. Утік він з льоху.
Ховався по лісах, а потім зібрав таких, як сам, хлопців, що допекло їм дуже, добув зброї і вночі оточив панський будинок. Знялася бійка з панськими прислужниками, але тут не стерпіли й деякі наші люди, що й не думали битися, а полізли. Кінчилося тим, що вбито декілька панських оборонців, а самі пани поховалися в піч. А Василько та деякі з його товаришів повтікали. Після того пан зробив зі свого двору фортецю з високими мурованими стінами навкруги та міцними, окутими залізом, брамами, ще й на стіні біля брами постановив гармату. А ще, окрім того, побудував у дворі муровані льохи і позакидав у них декого з людей, що допомагали Василькові битися з прислужниками.
Зник Василько та з’явився крадькома через рік, щоб довідатися про жінку, але взнав, що її тут нема поблизу, а повезли її пани кудись на далеку сторону, та ще й з малою дитиною, дочкою. Потрібна була панам Лукина, бо вміла чепурно прибирати та причісувати паній. Як почув Василько, що в нього ще й дочка є, подався шукати. Знайшов тих панів, але довідався, що дружина його з дочкою разом померли. Погорював козак та й знову посунув на Січ. З’явився знову через вісім років, знову наробив шелесту, підбив людей супроти пана і помстився хоч тим, що вкоротив віку старому панові, поранивши його дуже, а сам зник. І треба ж було отакого, що тільки вчора він подався на Січ, а сьогодні пройшла чутка, що Лукина та її дочка живі, і вони отут неподалік у пана. Обдурили козака пани. Дати б йому звістку та куди й як? Думали, що він знову навідається, аж ні.
Зітхав млинар важко, розповідаючи про долю свого нещасливого брата Василька.
Слухав Самко і теж собі журився. На що вже Марко, і той слухав уважно.
Далі млинар розказав, що вмер старий пан, а натомість прибув його син, такий визначний, бо був він близенько біля самої цариці Катерини. Новий пан став дуже заможний, і чи то він закупив отут навкруги землю з маєтками, чи то помінявся десь, а тільки сталося, що й Василькова жінка зробилася знову кріпачкою цього ж пана. Узяла її пані знову до горниць, але наказала, щоб дочки її, дитини десяти років, не було при ній. Хоч де подінь, а щоб не було. Тяжко було нещасній Лукині розлучитися з єдиною втіхою – дочкою, та нічого було робити. І дівчину вже були надумали поправити кудись у другий далекий маєток, аж він, млинар, пішов до пані, вклонився їй у ноги і прохав пані, щоб дівчину віддали йому пообіцяв спромогтися на гроші та викупити її на волю. Пані погодилася, а дівчинка – оце ж вона Дося, – живе тепер у свого рідного дядька і вже стала дорослою дівчиною. Але вона панська кріпачка. Поки що її не займають, але сьогодні не займуть, то завтра, як схочуть.
– Боліло в мене серце і досі болить, що я на братові гроші здобув собі й своїм двом дочкам волю, хоч нехай таку-сяку волю, а братова дружина з дочкою лишилися в неволі. І я ж думав, що їх нема вже на світі. Я не радий був своїй волі, ходив до пана й до пані, благав їх, щоб поміняти нас, тобто Лукину з дочкою звільнити, а мене з дочками закріпачити, так пани й слухати не схотіли... – казав млинар, витираючи сльози.