Розказав він далі про долю нещасної Лукини. Вона, після розлучення з дочкою, зробилася непокірною, не хотіла нічого робити, так пані з Борисовим батьком, ключником, як заходилися біля неї, як почали її катувати, так вона, сердешна, і вмерла під різками. Ото, казали, було її січуть, а вона лає та кляне панів.
Журився млинар, що Дося й зараз ще не викуплена. Він балакав з паном ще три роки тому, так пан казав, щоб він спершу наготував двадцять золотих, а потім уже й балакав. А де ж його взяти отакі великі гроші? Ну, є вже п’ять золотих, зібрав за десять років, а ще де їх добути? Він би й себе з дочками продав, коли б можна, та ніхто не купить. Нащо кому здався старий та його дочки – одна сліпа, а друга дурна? А сліпою Орина зробилася через те, що в панській дівочій вишивала багато і осліпла від праці. Уже як стала вільною, то нічого не бачила.
Наслухавшись млинаревих оповідань, пішли бурсаки в клуню, бо вже повертало на північ.
«Так ось чого воно дівчата горять гнівом до панів та їх прислужників. В одної відняли батьків, а в другої очі», – думав, лігши спати, Самко. Але, згадавши про віщось, він раптово підвівся і штовхнув Марка під бік.
– Чого? – запитав той.
– Слухай, – сказав Самко. – Оце ж у нас, Марку, є золоті в патериці.
– Еге ж.
– А нащо вони здалися нам?
– Авжеж.
– Давай-но, віддамо їх млинареві, щоб викупив дівчину?
– Атож.
– Бо нам з грішми буде тільки морока, як ото було в попа та з Мітрічем.
– То вже так.
Отак погодившись, хлопці поснули.
Не дуже веселі звістки
На другий день, після сніданку, хлопці взялися допомагати млинареві в дворі довбати човна. Робота йшла жваво. Особливо щиро працював Марко. Він як колупне долотом, а потім візьметься руками, то таку тріску одчахне, що другому на годину вистачило б колупатися. А важку колоду він повертав так легко, беручи її в руки, мов доросла людина малу дитину.
– Ой, і вітру ж у хлопця в руках! – говорив, дивуючись, млинар.
Побачивши, що хлопці самі вправляться біля човна, він пішов до панського замку, щоб почути та побачити, що там робиться. Він учора ходив та запізнився і нічого не бачив, бо вже люди після зустрічі пана поверталися додому.
За кілька годин хлопці кінчили роботу коло човна. Марко ліг у холодку і куняв, а Самко знову підійшов до тину, став за кущем бузини і подивився на ґанок; там сиділи дівчата, сліпа пряла, а Дося вишивала. Вони обидві мовчки й задумано робили своє діло. Самко дивився на них, згадуючи вечірнє розповідання млинаря, і сумні постаті козака Василька з його нещасною дружиною стояли перед ним, неначе живі.
Аж ось з’явився млинар, але ще дужче невеселий, ніж ото завжди. Він підійшов до дівчат і сів на східцях ґанку, похиливши голову. А коли Дося запитала його, що він чув у панському дворі, то млинар махнув сумно рукою.
– Такої новини бодай би не чути, – забалакав старий. – Немов лиха чума пройшла селом. Старі й малі тужать, голосять... Оце така новина, дівчата... Приїхав наш пан, а з ним ще два чужі пани, з якогось степового краю оті пани. Балакають люди (вже вони довідалися, мабуть, від Григора), що наш пан чи продав, чи програв отим панам сотню душ. Так оці пани братимуть наших людей та гнатимуть на чужу й далеку сторону. Таке... Оце буде галасу та сліз, як поженуть, бо братимуть не підряд, а на вибір, найбільше парубків та дівчат. Доведеться декому прощатися з живими – наче з мертвими, бо вже не бачитися довіку, – говорив сумно млинар.
Дивиться Самко на дівчат, думаючи, як їх вразить оця сумна звістка. Але помилився. Сліпа, покинувши прясти, слухала батька спочатку з увагою, а далі жадібно, наче втомлена згагою людина в спеку п’є холодну й смачну воду; обличчя в неї засяло радістю, а дивлячись на неї, заблищали весело очі і в Досі.
Дивно Самкові, що дівчата немов зраділи чужому лихові.
– Сотню душ?! На далеку сторону?! Братимуть на вибір?! – запитала радісним голосом сліпа, неначебто вона пані яка і радіє, що купила людей.
– Чого ж це ти немов зраділа отакому, – запитав здивовано млинар сліпу.
– Нічого, нічого, тату... Ми побачимо, чи в нас люди, чи вівці, – одповіла Орина, стримуючи радість.
– Ой, ти ж і зіллячко! – промовив млинар, хитнувши головою. – А все той Григор розумний. Добалакаєтесь, дошепочетесь до чогось лихого, – додав він докірливо, а проте без гніву.
– А не мине лиха година хлопців, – промовив він після мовчанки, кивнувши в бік двору.