Блиснули в Досі радістю очі, але тільки на мить, бо знову стуманіли.
– Я цього не хочу. Я не погоджуся ні за що мати волю, куплену за чужі гроші, – одмовилася вона рішуче.
Защеміло в Самка всередині, наче він образився, що, мовляв, горда дівчина нехтує людьми, які від щирого серця хочуть, щоб їй було добре. Не хоче вона допомоги від чужих людей.
– У нас з Марком нема своїх рідних, а через те нам рідні ті люди, що до нас щирі, – промовив він схвильовано. – Я не вмію розумно говорити. Марко теж, а то ми, може, щось би й сказали... Ми надумали йти шукати волі, та за недовгий час багато скуштували лихого, а оце натрапили сюди, де найгірша неволя. Кажу вам, що нам гроші непотрібні. Хтозна, що буде з нами. Щастило нам до цього часу рятуватися, а далі, як трапиться. Не вгадаєш, де тобі виб’ють зуба. Отаке воно, – говорив Самко.
– А ти, дівчино, зацурала нашу допомогу, хоча вона для нас ніщо, бо не добута, а нахідня. А може, ми з Марком раді б віддати ще коштовніше від золота, аби когось урятувати, – сказав Самко, дивлячись у вічі Досі.
Дося не знала, що робити: не хотіла образити хлопців, та не хотіла погодитися на гроші. Визволила сліпа Орина.
– Так, ми візьмемо, Досю, оці гроші, коли не нам, то комусь вони здадуться. А вам скажемо, щирі люди, – звернулася вона до бурсаків, – що коли буде треба, то ми візьмемо від вас і коштовніше від золота.
Останні слова вона промовила якимсь дивним голосом, і обличчя в неї стало на мить знову таке, як тоді, коли вона слухала, що гнатимуть на чужу сторону кріпаків.
– А цитьте лиш... – сказав млинар, прислухаючись і дивлячись через тин на місток.
– Це Григор та Петруня, – сказала сліпа, бо вона хоча не бачила очима, зате добре чула.
– Може, і вони. Однеси ж, дочко, оці гроші та приховай, коли так погодилися, – сказав млинар Досі, даючи їй шапку з грішми.
– Ви ж, тату, скажіть Григорові, щоб він, коли буде час, ішов на Страшну леваду. Та дивіться, скажіть так, щоб не почув, бува, отой пес Петруня, – попередила сліпа батька і пішла за Досею в хату. Млинар пішов за ворота, Самко до тину, а Марко, зрізавши гілку бузини, сів біля клуні і почав собі майструвати люльку.
Григор та Петруня
– Аванті! Ну! Кажу тобі – аванті! Веди перед, Петруню! – почувся веселий і разом привабний голос.
– Ні, я позаду йтиму. Я тебе знаю. Ти хочеш украсти пляшку та сховати! – почувся другий старечий та хрипливий голос.
На містку з’явилося двоє людей, вони щось несли в кошиках. Один не дуже високий на зріст, стрункий, а другий низенький і дуже товстий. Вони, перейшовши місток, прямували сюди до двору, до колодок біля воріт, де сидів млинар.
– Бонжур, пейзан! – промовив жартливо стрункий до млинаря, постановивши біля колодок кошика з пляшками.
За ним услід, сопучи важко, наче ковальський міх, підійшов і товстий і теж, постановивши кошика, сів на колодки, знесилений від утоми й ваги гладкого свого тіла.
Притаївшись під тином, Самко розглядав крізь щілину обох цих людей. Уподобався йому чогось відразу оцей стрункий, років тридцяти, а може, трохи більше, з поголеною бородою й вусами, довгастим обличчям – дуже рухливим і мінливим; на одну хвилину воно робилося то поважне й сумне, то наче скам’яніле на мить і знову було вже веселе й насмішкувате, а розумні сірі очі то згасали й наче темнішали, то одживали й блищали іскорцями жарту. Одежа на ньому, як на прислужниках у визначних панів: каптанець синюватого кольору з короткими полами спереду і довшими ззаду, облеписті штанці до колін, вібгані в довгі й тонкі панчохи, черевики на високих закаблуках з мідяними блискучими застібками, на шиї білий комірець, пов’язаний хусткою, метеликом зв’язаною, на голові м’який бриль, схожий на сковороду.
«Оце він, мабуть, і є отой Григор», – подумав Самко.
Другий, товстий, нагадував своїм видом сову і разом кабана, бо його великі й тупі очі обхоплювалися, наче дужками, густими й сірими бровами, а випнуті наперед губи врівні з чималим носом, довгі й жовті зуби, наче ікли, та велике воло під шиєю надавали йому свинячого вигляду. Простора одежа на ньому – широкий каптан та широченні штани, наче два мішки, випущені поверх чобіт, – робили його постать ще опукуватішою; на голові він мав бриля, мабуть, старого панського, як і вся одежа на ньому. І це вказувало, що Петруня користувався неабиякою ласкою колишнього старого пана, бо вважалося за велику пошану, коли прислужник доношував одежу з панських плечей.
Коли Григор привітався жартливо до млинаря, той посміхнувся лагідно і промовив: