– Мели, мели. Навчився по-собачому.
– І я ж кажу, така брехачка з нього, – прохрипів Петруня. – Оце він побув по чужих землях з паном, то й спантеличився ще дужче, ніж раніш. Таке верзе, що й слухати марудно. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – закашлявся він, вилаявся і почав терти рукою горлянку. Це така була, мабуть, хвороба в Петруні, що іноді під час балачки щось йому схоплювало горлянку, особливо, коли він чого сердився. А побалакати любив дуже, аби хто слухав.
– А кажи-бо, як воно там по чужих землях? Які воно там люди? – запитав Григора млинар.
– О, там багато дивного, – почав поважно Григор. – Там тобі ранком день починається, а ніч з вечора. Люди там мають по дві ноги й по дві руки. Окрім людей, там є й пани. Людям там дуже легко, а панам дуже тяжко. А до того ще там плохі пани, не б’ють і не катують людей.
– Ось чуєш-бо, що він плеще? – звернувся Петруня до млинаря. – Він оце навдогад буряків. Я його добре знаю. Йому таке, що якби й зовсім без панів. Послухати отакого, то й пропасти. Ох, і невдячні ж люди! – зітхнув Петруня.
– Та не всі такі. Є такі, що пам’ятають Бога й шанують пана, – почав він знову, трохи помовчавши. – Отої колись і я розгнівив свого старого пана. Він запитав мене: «Який сьогодні день?» А я сказав замість «п’ятниці» «субота». Забув якось. Так пан, земля йому пером, як затопив мене в пику, по щелепах: дужий був, то й вибив мені враз чотири зуби. Я й виплюнув оті зуби долі. Дивлюся ж... аж мій пан... ох, Господи... схопив сулію з медом і своєю власною рукою налив у кубка меду... підніс мені, нікчемному рабові, та промовив: «Пополощи, мій вірний раб Петруню»... Таких слів янгольських я зроду-віку не чув... – промовив чуло Петруня, втираючи сльози на очах.
Григор посміхнувся набік і враз повернув своє обличчя на жалісне та скорботне, вдаючи з себе зворушеного.
– Мовчи... мовчи, Петруню, дивись, ще й я заплачу гірко. Заплачу й пожалкую, чому пан не вибив тоді разом і щелепи! – промовив жалісно Григор.
– Щоб ти малим був пропав! – вилаявся Петруня. – Отож тебе недарма січуть різками часто, – додав він глузливо.
– Січуть, Петруню, січуть, але тоді, як сам того хочу, – сказав байдужо Григор, засміявшись очима. – А скільки разів тебе, Петруню, сікли? – запитав він.
– Мене? Мене?.. – почав згадувати Петруня. – Здається, сім разів.
– Отож воно. А мене – сто двадцять дев’ять разів. Тебе, Петруню, і били хтозна за віщо – пересолив або недосолив обід, чхнув голосно, не так подав штани, вино розлив, або розбив тарілку, – перелічував Григор.
– А тебе? А тебе за віщо?- перебиваючи й сердячись, питав Петруня.
– Мене найбільше за наукову спробу, – одповів той жартливо.
– Що ж то воно таке? – запитав Григора млинар.
– А це така спроба: чи можна роздратувати пана, щоб він раптом сказився і не розказався? – одповів той.
Аж підскочив Петруня, почувши отаке.
– Ти чув, млинарю? – запитав він, вирячивши очі. – Докажу! Докажу на тебе панові. Ось ти побачиш! – сказав він Григорові. – Ось як він шанує пана! Він глузує з пана. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – розсердився він дуже.
Злякався млинар, дивлячись на Григора, що він сам на себе наволік отаке лихо.
– Чого ти сердишся, Петруню? І я ж люблю й шаную пана не менш, як і ти, – мов заспокоюючи Петруню, сказав Григор.
Скипів Петруня ще дужче, аж посинів.
– Ти любиш?! Ти шануєш пана?! Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми! – вилаявся він люто.
– То нехай і візьме кат пана, коли ти так хочеш, – наче байдужо погодився Григор, моргнувши непомітно оком млинареві.
– Кого нехай візьме кат? – запитав здивовано Петруня.
– А того, кого ти лаяв: пана. Ти ж оце тільки що сказав: «кат його візьми». Ось і млинар чув, – зазначив поважно Григор.
– Ну, от... ну, от... – злякано забалакав Петруня. – Розбійник ти, розбійник! – захитав він докірливо головою. – Щоб ти власним язиком удавився. Ото б я та лаяв свого пана... Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!
– От удруге вилаяв! – підхопив Григор. - Млинарю, чули?
– Та чув, нема де дітись, – сказав млинар.
– Та що ж ти чув?.. Що ти чув?.. – прискіпався Петруня до млинаря і аж устав з колодок. – Пропали б ви обидва! Таке сплели. То я лаяв свій кашель, а вони... Отак не довго підвести людину під різки. Дізнався б пан, то й усипали б на старість. Не доведи Господь. Кахи, кахи! Тьху, кат його візьми!
– Хоч би вже Господа Бога не лаяв, – з докірливою побожністю сказав Григор.
Петруня вирячив очі і аж підвівся від обурення.
– Ох, ти ж такий!.. Ох, ти ж лихий!.. Супостат та й годі, – не знаючи, що вже далі казати, прохрипів Петруня і закахикав ще дужче. – Мовчатиму, бо ще задавить кашель... А з оцим гаспидом не збалакаєш, бо він тобі набреше, вскочить і викрутиться... Слизький, мов той в’юн, цур йому, – промовив він, сідаючи знову на колодки.