Самко дивився крізь тин, слухав та здержував себе, щоб не зареготати. Йому ще дужче вподобався Григор і ще одворотніший здався Петруня.
– Оці кошики з пляшками постановити, мабуть, у льодовню? – запитав Петруню млинар, і, побачивши, що той хитнув головою, узяв кошики та поніс у свій двір.
Петруня сидів мовчки, Григор теж, одвернувшись від нього і щось думаючи. Обличчя в нього стало таке скорботне та сумне, що й Самкові, дивлячись на нього, зробилося чогось важко. Здавалося, що Григорове обличчя одпочивало після жартливих та порожніх балачок, а може, воно в нього було завжди отаке в ті хвилі, коли він лишався сам собі.
– Ходімо, Петруню, на леваду, – сказав Григор. – Наказував мені Фрик, щоб подивитися, як воно там альтанка, та підрівняти столи, щоб не хиталися.
– Іди та дивись, коли тобі казано, – одповів Петруня. – Я піду до замку, бо треба наготувати келихи та ще дещо для бенкету, бо пан думає завтра гуляти.
І згадавши про те, Петруня підвівся важко і, хилитаючись мов качка, пішов мостом.
А Григор теж устав з колодок і заспівав голосно по-чужомовному: «Ту-жур, ту-жур ля-амур», а коли зник за деревами Петруня, він, озирнувшись на всі боки, пішов понад млинаревим двором, але не до панської левади, а в протилежний бік через город, і зник за кущами. А з хати вийшла сліпа Орина і попрямувала через двір стежкою на город навперейми Григорові.
Хотілося Самкові піти услід за сліпою, щоб непомітно підкрастися та підслухати, про віщо вона балакатиме з отим привабним Григором, але в ту мить з хати вийшов млинар і пішов через двір до млина. Уже тоді Самко підвівся з-під тину і швидко пішов повз клуню на город, навздогін за сліпою, та даремно, бо вона десь зникла за кущами. Озирнувся він і вже хотів іти до клуні, щоб побалакати з Марком, коли побачив, що понад двором ішла швидко стежкою Дося з серпом у руці, а з-за греблі назустріч їй теж швидко йшов панський прибічник Борис.
Самко, не бажаючи здибатись з Борисом, присів у бур’ян. Ось він бачить, як швидко йде Дося, озираючись назад, ось вона зупинилася неподалік від Самка і не дуже радо дивиться поперед себе, потім зробила ще декілька кроків і знову зупинилася якраз супроти Самка, біля товстої колоди свіжо-зрубаного дуба. Ось підійшов до неї Борис. Боячись, щоб його не запримітили, Самко ліг у бур’ян і прислухався до балачки Бориса з Досею.
Залицяння
– От і гаразд, що я тебе зустрів, – промовив лагідно прислужник, дивлячись закохано на Досю.
– Та хтозна, чи гаразд. Усі кажуть, що гаразд, коли тебе не бачити, – одповіла Дося.
– А, як хто! Ха-ха-ха! – зареготав задоволено Борис. – Аби тобі я не здався страшний, – додав він знову лагідно.
– Чого ж так, що тільки мені? – запитала вона байдужо. – Може, через те, що я не з полохливих?
– А може, і те... так, так... Тобі нічого боятися мене, а навпаки... – сказав Борис і замовк, бавлячись нагаєм і крутячи ним у повітрі, а сам дивився на Досю, милуючись з її краси. – Прийшов оце я, Досю, навмисне, щоб тобі сказати, – почав він поважним голосом.
Здригнула помітно Дося, ще суворіше стало її обличчя.
– Нехай колись. Нема зараз часу, – сказала вона, махнувши серпом, і хотіла йти.
– Пожди-бо, я недовго, – зупинив Борис. – Скажу тобі... Оце приїхав пан... – він знову замовк. – Та вже скажу, щоб знала. Проситиму я, Досю, пана, щоб він дозволив мені взяти з тобою шлюб, – сказав він поважно й з пихою.
Дося аж поточилася і одступила на крок від нього з жахом на поблідлому обличчі.
– Он воно що... – прошепотіла вона.
– Еге ж... А ти немов не рада? – запитав він похмуро і разом здивовано.
– Не рада. Ні, – одповіла вона вже твердо. – Покинь про це балакати, Борисе! Скажи якійсь іншій. Ти так багато покривдив дівчат. Кажуть, останню ти звів Яськову дочку – Галю.
– А, то дарма! – перебив він байдуже. – Та й що тобі до того! Для парубка отаке, мов з гусака вода. Що тобі до інших? З тими я так, а тебе ж, чуєш, хочу повести до чесного шлюбу, – зауважив він.
– І не кажи. Цього не буде, – рішучо одмовила вона.
– Чого ж то так? Чи припав хто інший? – запитав він і похмурився ще дужче.
– Я про таке не думала зовсім і не збираюсь заміж. А ти покинь, не займай мене, то краще буде, – сказала вона ще рішучіш, готова до змагання.
– Ні, не покину, – промовив він уперто. – Проситиму пана, він звелить, а там... Хіба це первина?