Галя раптом замовкла, бо з гаю, що за греблею, почулося, як хтось заграв на скрипку.
– Це він. Він, мій татусь! – зраділа вона на мить, але далі стала ще сумніша, ніж була. – Він грає, тішиться, не знаючи нічого. А я потішу його, ой, потішу, – додала вона, посміхнувшись гірко.
– А може, ти б не казала йому так зразу, бо вб’єш його лихою новиною, – попередила Дося.
– Хіба не однаково, коли б його не вбити... – сказала Галя.
– Та він, твій тато, не має за що гніватися на тебе, бо ти аніяк невинна в тому, що трапилося. Тобі й самій нема чого нарікати на себе. А окрім того, не з першою тобою отаке, – втішала її Дося. – А ось, коли б надумався Борис та взяв тебе...
– Ні, ні! І не кажи! – вжахнулася Галя. – З ним одружитися! Та це страшніше від смерті. Лихий і сон, кому цей кат присниться. Сама думка про шлюб з ним мені б здалась страшною образою.
– Я розумію. Так, Галю, так, – погодилася Дося і замовкла, слухаючи скрипку, що лунала тужливо на узліску.
– Це мій татусь грає мою улюблену дитячу пісню... Він сам її склав. Еге ж! – сказала радісно Галя. – Ось прислухайся, Досю... ця пісня без слів, а проте, все каже... Прислухайся, про віщо розповідає скрипка... Ось вона каже про те, як дівчинка без матері лишилася... Пасе гуси в лузі понад лісом... Не журиться мала, не розуміє ще гаразд свого лиха та сирітства, а виспівує... А ось приїхали до пана гості: сестра його, княгиня, а з нею паненята діти... Ось оту дівчинку-пастушку покликано до паненят погратися в садку... Кінчилося тим, що паненя, пустуючи в садку, перечепилося, впало і вшкрябнуло собі руку, а княгиня звеліла, щоб дівчинку-пастушку покарали різками... Б’ють малу, а вона не знає, за що... Сім років їй дурній... І вже після різок вона знову пасе гуси, але вже не співає... Це ж, Досю, я ота дівчинка-пастушка, зо мною це так було, – сказала Галя.
Старий музика
Стихла скрипка, і через декілька хвилин з’явився на греблі дідок, невисокий на зріст, худорлявий, зодягнутий точнісінько, як Григор, з поголеною бородою, але з вусами білими, мов срібло, з-під бриля в нього визирало теж таке біле волосся. Ідучи швидкими, але дрібними старечими кроками, він під пахвою ніс довгасту скриньку з скрипкою і дивився на всі боки, наче шукаючи когось очима.
Аж ось він побачив, кого шукав, бо, ще не доходячи до Галі з Досею, посміхнувся радісно, вид його, вкритий зморшками, засяяв.
– Так поспішав, так біг, а от не зміг, щоб не пограти трохи, не привітати лісу чарівного. Ніщо не виправить дурну стару дитину. Веселої почав, звів на сумну, як завжди, – говорив він, ідучи.
Підійшовши зовсім близенько до дівчат, поклав обережно скриньку з скрипкою на колоду, втер собі хусточкою лоба, а потім уже, скинувши бриля, жартливо й манірно, по-панському вклонився дівчатам, виправившись потім струнко, неначе юнак.
– А ось тепер здорові, мої любі, – промовив уже поважно і, підійшовши до першої Досі, поцілував її в лоба, а потім уже пригорнув до себе, цілуючи, дочку Галю.
– Оце тільки тут нам бачитися можна. Ой, сумував я, доню, по тобі. І край далекий, де я був, не міг розвіяти думок про тебе, – говорив старий, обнімаючи дочку. – А ти... А ти ж яка, – звернувся він до Досі, дивлячись на неї із захопленням. – Дивись, як розцвіла... Усі квітки засліплюєш красою. Куди там їм! Лілея лісова! – казав, милуючись Досею. – А ти, ягня моє, змарніла... Хворіла, донечко? – запитав він стурбовано Галю. – Тож то мені так важко відчувалося... Ну, та нічого, молодість передужає хворість. Ось і мені на старість довелося побачити країну дивовижну, Італію чарівну. Це несподівано зробили панські примхи. Потяг мене й Григора, своїх рабів, на сторону далеку. Хоч і є там господарі й раби, але живеться там рабам не так, як тут, бо там тоді він раб, коли на пана робить, а одробив, одбув своє, то й вільний, як усі. А в нас у всьому передають куті меду. І сонце там, і небо не такі, дерева й вода – там усе немов сміється радісно. А тут у нас і дерево сумує, – вказав на похилу сокорину, що нахилилася над водою. – Та хоч як гарно на чужині, а все ж сюди тягло, до лиха рідного, в країну злиднів та рабів... – говорив, зітхаючи, старий музика.
– Заходьте ж до нас. Я ось нажну трави та й до двору, – сказала Дося і пішла до лісу.
– Яка ж краса! А матір була ще кращою, та недовго... А сліпа ж як? Теж була красуня та віднято світ сонця... Коли б і ти не загубила очі за отим шиттям! – говорив стурбовано старий. – Життя, гірке життя... Коли побачив трохи кращого на чужині, то отут ще гірше здалося... Та що таке з тобою, моя донечко? Ти вже дуже чогось смутна, мов батькові не рада. Що таке тобі сталося? Може тебе Іваниха ота заїдає? О, то страшна відьма! Ну, та забудь на хвилю про все оте, бо ми ж з тобою удвох. А хтозна, коли доведеться нам бачитися, хоч і в одному дворі житимемо...