Музика стояв нерухомо, похиливши голову.
– Облиш мене... не треба... кажу – не хочу жити... Я вільний над собою хоч у смерті... Загинути не заборонить ніхто... Єдине вільне право у раба, що він зможе пропасти, коли схоче... Моє життя не потрібно нікому... Лишився сам...
– Ні, ти не сам, є люди, коли ти маєш нас за людей, – сказав Григор.
– Люди... нехай живуть люди, коли мають змогу жити... Для мене смерть – одпочинок... Я змучений життям... Кажу – не хочу жити...
– Ну, що ж, коли так, то нехай буде й так, – промовив наче байдуже Григор. – Коли ти жив тільки думкою про самого себе, то тобі і лишається зависнути на гілляці. Коли ти бачиш, що усім людям життя за мед, а тобі одному гірко, немає змоги жити, тоді кінчай своє ягняче життя, – додав він зневажливо.
Уразило, мабуть, оте музику, бо він одхилився від дерева, підвів голову.
– Немає жалощів у тебе... Я ж тільки що поховав...
– Ти поховав, твоє лихо велике. Хто ж каже, що тобі не болить? – голосом, повним жалю, забалакав Григор. – А чи ти знаєш, що завтра відірвуть сотні дітей від батьків та поженуть їх на гірше, ніж смерть?.. І вони ж застогнуть, і в них заболить... А хіба ти забув, Яську, що у льохах сидять найкращі наші люди. Нелегко, мабуть, їм... Вони отам без жодної надії гризуть залізо... Поховані живі... З них двоє вже зовсім стерялися, і від їхнього реготу, дикого й страшного, холоне кров, коли почуєш... А то ж вони ті, що йшли за всіх, а всі забули про них. Коли ти, Яську, за своїм власним лихом забув про нашу пекучу справу, то нічого більше тобі казати. Лишайся отут і роби собі, що хочеш, – сказав гірко Григор і пішов від нього.
Ясько здригнувся і кинувся до Григора.
– Пожди, і я з тобою, за вами всіма. Коли пропасти, то хоч знати за що, – сказав рішуче.
– Усе нам скажуть найближчі дні, – одповів йому Григор. – А ви, браття, ще тут? Ідіть, одпочивайте, побачимося сьогодні або й завтра, – сказав бурсакам і пішов з Яськом понад берегом річки.
Зворушений, коли б не вперше за своє життя, запальними й обурливими словами Григора, Самко яку хвилю стояв нерухомо.
– Чув, Марку? – запитав, утерши очі.
Марко нічого не відповідав, а тільки висякав носа так гучно, що по тій бік річки, за лісом, загавкотіли собаки.
– А щоб тебе... Отаке бісове сурмило... Саме з тобою провадити потайні справи, – сказав Самко, ідучи до млинаревого двору. – Сатурн, Венера, Марс... Побила б лиха година усіх панів у світі!
Лежачи в клуні, він довго не спав, думаючи про волхвування та складаючи в голові відповідну астрологам рацію. Уже ж не дурно Самкові ще в бурсі доручалося складати орації.
Хто такий Григор
Уже коли добре припікало надворі сонце, збудив млинар бурсаків снідати. А після сніданку, коли старий пішов до млина, а Марко вклався знову спати, Самко сів у садку біля сліпої, розповів їй про свої пригоди з Марком, а потім почав розпитувати її про Григора.
Сліпа розповідала все, що знала про нього. Батько Григора був у Січі за коваля, був такої дужої сили, що брав на плече гармату. Він отут перший повстав супроти пана і загинув першим. За ним услід умерла і його дружина. Григор лишився без батьків, його взяли до панського двору, щоб він грався з паничем. Панича вчив грамоти дяк, а Григор прислухався до того вчення і здивував дяка, прочитавши молитвослова. Довідався про те старий пан і звелів дякові, щоб той вивчив Григора гаразд, бо він почав слабнути на очі і хотів мати свого читця. Але Григор, пройшовши дякову науку, схотів ще більшої та й утік не куди – аж у Москву. Тут його не шукали, подумали, що його десь засмоктало в болоті. Але він там, у Москві, добувся до розумних людей, почали вони його вчити, він їх дивував своїм розумом. І один з них надумав сповістити нашого пана про Григора та просити його, щоб дав змогу Григорові вчитися вільно. Але пан послав прикажчика, і той спровадив сюди Григора. Не схотів пан, щоб його раб вийшов на вченого, і поставив біля себе за прислужника. Була чутка, що оті вчені люди в Москві зверталися до самої цариці, щоб звільнити Григора. Але пан уперся, що його раб Григор підлого роду і бунтівницького кодла, а до того злодій і п’яниця, та й ще хворий на чорну хворобу.
– Засумував був дуже Григор, коли його привезли з Москви, хотів повіситися, та ми його розважили гуртом. А молодий панич хоч і ненавидить Григора за його розум, чи, може, чує духом у ньому найбільшого, потайного ворога, а проте, іноді й послухає Григорового слова, хоч таке буває дуже рідко. Пан вірить найбільше Борисові та Петруні, бо один катує людей, а другий ходить на підслухах. А всі люди – від старого до малого – люблять Григора, хоч і не виявляють того, щоб не було йому погано. Оце він надумав, хоч самому пропасти, а розворушити людей, зняти повстання та ослобонити з льохів в’язнів. Є в нього друзі-однодумці, що підуть за ним на смерть.