Повів Григор волхвів понад парканом стежкою серед кущів ліщини і, обвівши поза альтанкою, сказав, щоб вони отут за кущами пождали, поки дійде до них діло, а сам пішов до альтанки.
Озирнувся Самко навкруги і побачив, що аж у самій глибині левади сиділи на ослонах музики, всі одягнуті в зеленого кольору каптанці, в однакових солом’яних брилях та жовтих панчохах. Дедалі музики грали все тихше й тихше, так що стало, чутно балачку за альтанкою.
Цікаво Самкові побачити, що воно там в альтанці робиться. Зайшов він трохи збоку, продер кущі і почав дивитися. Он під альтанкою, обвішаною килимами, за довгим столом, що на ньому блищали сулії та келихи, сидів з білою куделицею на голові, з поголеною пикою рожевого кольору, наче в поросяти черево, з довгим та товстим носом, ситим підборіддям, прищуленими очима, в блискучому гаптованому золотом на грудях та плечах кунтушеві, мабуть, сам пан-господар, а з боків столу сиділи ще два пани. Один з них теж з поголеними вусами й бородою, з куделицею на голові, а другий пан – з поголеною головою, з довгими вусами, засмажений, в білому і простому каптані з блискучими ґудзиками.
За спиною пана-господаря стояв з білим рушником на плечі Петруня, а за ним Борис; за спинами панів-гостей стояло теж по прислужнику: два дуже старі дідки з рушниками на плечах. А по цей бік альтанки, вже надворі, супроти столу, на майданчику, засланому килимами, сиділи півколом дівчата в різних убраннях; з ними пишна доглядачка – Іваниха. А з обох боків альтанки стояли струнко дванадцятеро молодих, дужих хлопців, зодягнутих в однакові жовті каптанці, в гостроверхих брилях, з канчуками за поясами, з рушниками в руках. Усі мовчали, неначе німі, а балакав тільки пан-господар та інколи гості.
– Коли мій батько-князь був улюбленцем царів, то його синові повинно бути скрізь належне перше місце і пошана. А в нас тепер не так... Хоч нехай я ображений, загнаний у куток ворогом, а проте, я п’ю за нашу матінку-царицю, величну Катерину і за всіх її орлів, окрім одного! – сказав він вставши, а за ним і гості.
Випили стоячи і знову посідали.
– А хто ж він такий, отой один, що ви, поважний князю, не побажали випити за нього? – запитав гість з вусами.
– О, той один лихіший за всіх ворогів... він позбавив мене ласки цариці-матінки... Ну, далі я мовчу... діждуся свого часу... У нас падали згори ще не такі, як він, – сказав крізь зуби пан-князь, і обличчя його налилося кров’ю.
– Могутній, мабуть, ворог. У значних осіб і вороги значні. Та що вам, князю, до ворогів, коли маєте отакі добра, – зазначив гість з вусами.
– А так! Що там вороги? – підхопив другий гість. – От я скажу й не помилюся, що князь не знає ліку всім своїм добрам і навіть – скільки він має душ своїх рабів.
– А нащо мені, коли у мене є оті, що знають? – одповів з пихою князь. – Ану, Борисе! – сказав, не повертаючи голови.
Борис наблизився до панського стільця, витягнув з-за пояса нагая і, дивлячись на карбоване пужално, почав голосно вичитувати:
– «На вісім сіл двадцять дві тисячі п’ять сотень та ще дванадцятеро душ; з них загинуло за рік своєю смертю – дев’ять сотень та ще сімдесят душ; повісилося двадцять троє; втопилося дванадцятеро, зарізалося семеро і невідомо де поділося чотири душі».
– Ой-ой! Двадцять дві тисячі! Оце я розумію!.. – дивувався заздро пан-гість з поголеними вусами. – Є з чого вибрати отакий розкішний квітник, – вказав на дівчат. – Князь живе, як жив колись Сократ.
– А хто воно Сократ? – запитав князь гостя.
– Сократ – це грецький цар, – одповів гість.
– Ось воно що! – задоволено промовив князь. – Ану ти, дурноверхий учений! Де він там?
З глибини альтанки з’явився Григор і наблизився до князя.
– Ану, кажи, коли царював грецький цар Сократ?
– Царя Сократа не було ніколи, а був мудрий Сократ, величний вчитель і філософ, – одповів Григор.
Князь глянув на нього гнівно.
– Запиши йому двадцять п’ять різок, – сказав він Борисові. – Ото, щоб він пам’ятав на другий раз Сократа.
Борис витяг ножа й закарбував на пужалні.
– Двадцять п’ять мало. Зовсім ніщо. Звеліть, ваша ясність, нехай запише сотню, – поправив Григор пана.
– Чого ж то так? – здивувався князь і навіть глянув на Григора.
– За вченого й мудрого філософа Сократа і двісті різок мало, ваша ясність. Це ж його вчена тінь образиться. Царів сотні, а він один великий, – сказав Григор.